У Львові діяла також вірменська друкарня, що надрукувала дві книжки старовірменською літературною мовою (грабар) і одну книжку літературною мовою більшості українських вірмен (вірмено-кипчацькою). Вірменські видання, як і єврейські, що їх почали видавати з кінця XVII ст., призначалися для відповідних етнічних громад в Україні та для їхніх співвітчизників в інших країнах. На відміну від них книги латинською і польською мовами призначалися також і для освічених українців, що знали ці мови і нерідко користувалися ними в літературній і науковій творчості. Тому всі латиномовні та деякі польськомовні видання друкарень України повинні розглядатися також в контексті української літератури (в широкому сенсі) і писемності як багатомовної. Багатомовність друкарства України визначалася характером літератури, що була явищем, породженим реальними суперечностями тодішнього життя. З одного боку, не можна забувати, що насаджування польської і до деякої міри латинської мови пов'язане з денаціоналізацією частини панівної верхівки і, зрештою, було спричинене несприятливими умовами для розвитку національної культури. З іншого боку, Україна залишалася частиною того регіону, де особливо довго зберігалася середньовічна традиція — використовувати як літературну не "простонародну" мову, а книжкову. Не можна не визнати, що використання церковнослов'янської і латинської мови хоч і гальмувало розвиток літератури на основі народнорозмовної мови, проте відіграло на певному етапі й позитивну роль, полегшуючи культурні взаємозв'язки.

Друкарство України було тісно пов'язане з білоруським. Незважаючи на наявність специфічних рис для розглядуваного періоду, можна говорити про українсько-білоруське друкарство як вияв спільності культурного розвитку обох народів. Водночас видання латинським шрифтом можна розглядати в двох контекстах: і як невід'ємну частину всього українського друкарства, і як складову частину книгодрукування Речі Посполитої і сусідніх країн.

Разом в Україні з 1574—1648 pp. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов'янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 — у селах, решта — у містах і містечках. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами. Цікаве джерело про це — реєстр витрат і прибутків львівського купця Петра Кунащака, який торгував українськими книгами одночасно з продажем полотна, дзвонів та інших виробів.

Збут літургічних та учбових видань було налагоджено порівняно добре, тому тиражі розходилися швидко, що видно з перевидань однойменних книг: Анфологіон опубліковано у Львові 1632, 1638, 1643, 1647—1651 pp., Катехізм вийшов у Києві 1645 p. чотирма виданнями (два польських і два українських), а у 1646 p. українське видання було повторене у Львові. Книги лаврської друкарні у перші ж роки після видрукування поширювалися по всій Україні і Білорусі, аж до їхніх західних околиць. Львівськими виданнями торгували не лише в західноукраїнських землях, а й в Наддніпрянщині. Різними шляхами проникали книги також і в міста та села Російської держави. Багато з українських видань користувалися популярністю в Болгарії, Сербії, а також Молдавії, Волощині, Трансільванії.

Попит на книги був передумовою розширення поліграфічного виробництва. Водночас на діяльності друкарень негативно позначалося посилення цензурних утисків. Друкарня Івана Федорова діяла в умовах їхнього тимчасового послаблення, але вже 1595 p. князя Костянтина Острозького попереджували, щоб він не друкував книг без королівського дозволу. Навіть цей впливовий магнат не наважився вказати місце видання на ряді полемічних антикатолицьких видань своєї друкарні. 1610 p. був конфіскований "Тренос" Мелетія Смотрицького, надрукований Віденською братською друкарнею, а її керівника Леонтія Карповича за це ув'язнили. 1616 p. почалося судове переслідування Я. Щ. Гербурта за видання без привілею "Хроніки" Длугоша. Природно, що українські друкарні у Львові боялися видавати публіцистичні твори, а Києво-Печерська лавра видала 1620 p. кілька полемічних книжок без вказівки на друкарню. Свою "Палінодію" керівник лаврської друкарні Захарія Копистенський теж не наважився. Надрукований Сльозкою панегірик православному єпископові було спалено за вказівкою католицької консисторії. Навіть для видання літургійних книг Львівське братство та Михайло Сльозка вважали необхідним заручитися королівськими дозволами. Характерно, що у Києві, де влада була змушена рахуватися з політичним впливом козацтва, лавра довгий час дозволяла собі видання релігійних книг без спеціальних привілеїв. Уряд не реагував на випуск 1645 p. у Києві польських та українських видань православного Катехізису, але як тільки його передрукували у Львові, одразу було порушено справу в королівському суді про надрукування "ворожого святій римській церкві твору".

Православні діячі разом з протестантами виступали проти контролю державної влади над книговиданням, натомість деякі католицькі публіцисти вимагали заборони випуску некатолицьких видань. Ватиканський нунцій до Речі Посполитої наполягав, щоб у православних було відібрано право засновувати школи й друкарні. Спроба здійснити це була зроблена 1651 p., коли король після поразки українського війська під Берестечком конфіскував друкарні Львівського братства та Михайла Сльозки, а Андрій Скольський, який друкував в Уневі, був заарештований і підданий катуванням. Анулювати конфіскацію львівських українських друкарень вдалося, але програму діяльності західноукраїнських друкарень довелося