Крім державної діяла церковна цензура. Подібні спроби впровадження суворої церковної цензури єпископам здійснити не вдалося, тим більше, що більшість з них перейшли в унію. Пізніше митрополит Петро Могила різко критикував книги, видані без схвалення духовної влади, і намагався, щоправда безуспішно, примусити Львівське братство подавати книги йому на цензуру. Він також розпорядився публічно спалити весь наклад книги Євстахія Гізеля "Антапологія": в ній захищалась православна публіцистика, однак автор-протестант не приховував своїх симпатій до реформаційних поглядів Стефана Зизанія.

Католицькі видання, крім панегіриків та інших дрібних брошур, підлягали цензурі архієпископської адміністрації, монастирські видавці вважали достатнім дозвіл старших свого ордену. Це призводило до конфліктів орденів з архієпископом: 1642 p. останній розпорядився спалити видану у Львові без його згоди брошуру "ludicia iudicans", хоч в ній начебто не було чогось єретичного. Львівська католицька консисторія втручалася і в справи православних друкарень. Папська курія вимагала беззаперечного виконання заборони читати книги, не дозволені католицькою цензурою. Щоб надати право уніатському прелатові Григорію Коленді читати "єретичні та інші заборонені книги" з метою їхньої критики, потрібне було рішення комісії з п'яти кардиналів. При цьому було наказано після смерті Григорія Коленди книги спалити.

Посилення контрреформації в країні, як і зазначений вище наступ шляхти на економічні позиції та політичні права міщан особливо згубно відбилися на діяльності дрібних друкарень, які не мали значних матеріальних резервів. До першої половини 40-х pp. XVII ст. належать останні спроби організації нових друкарень світськими людьми (Андрій Скольський, Павло Черкаський), а до середини століття з усіх приватних видавців на попередніх позиціях зміг втриматися лише Михайло Сльозка. Після його смерті залишилися лише друкарське підприємство Львівського братства і друкарні при монастирях. Характерно, що на польських землях і в Литві цей процес йшов одночасно: починаючи з 30—40-х pp. XVII ст. і там монастирі зайняли провідні позиції у книговиданні. Монополізація книговидання церковними установами зменшувала залежність видавців від попиту на літературу і це негативно позначалося на різноманітності книжкової продукції та її технічному рівні.

Висновок

Книга завжди була і залишається отим одухотворюючим живильним джерелом, яке постійно плекало інтелектуальний потенціал кожної нації, отим мудрим і толерантним провісником Просвіти і Знань, Справедливості і Добра, який завжди спонукав народ думати, піднімаючи його з колін.

Тисячолітня історія книги переконує, що ця справа завжди виникала й навідчутніше розвивалася там, де зосереджувалися кращі наукові і просвітні сили народу. На початку – при церквах, монастирях, братських школах. А з виникненням вищих навчальних закладів європейського типу – академій, університетів – центри книгодрукування переміщувалися саме туди.

Введення книгодрукарства в Московській державі в середині ХVI ст.. мало великі наслідки, які торкнулися всіх сторін життя феодального суспільства. Поява світських друкованих книг в XVII ст. підготувало грунт для широкого використання книгодрукарства в цілях розповсюдження культури та освіти.

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.

Список використаної літератури

Баренбаум И.Е. История книги. – М., 1984. – 248 с.

Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в ХVI – ХVIІІ ст. – Львів, 1971. – 315 с.

Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Львів, 1995. – 567 с.

Історія української культури. В 5 томах. – К., 2001. – Т. 2. – 848 с.

Історія української культури. І. Крип’якевич. – К., 1994. – 656 с.

Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / За ред. С.М._Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К, 1999. – 326с.

Кушнаренко Н.Н. Документоведение. – К., 2000. – 460 с.

Луппов С.П. Книга в России в послепетровское время. 1725-1746. – Д., 1976. – 380 с.

Огієнко І.І. Історія українського друкарства. – К., 1994. – 435 с.

Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (ХVI – перша половина ХVIІІ ст.). – К., 1990. – 213 с.

Розов Н.Н. Русская рукописная книга. – Л., 1971. – 122 с.

Тимошик М.С. Її величність – книга. – К., 1999. – 308 с.

Українська культура. С.В. Ульяновська. – К., 1993. – 592 с.

Українська культура. С.О. Черепанова. – Львів, 1994. – 456 с.

Українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / За ред. М.М._Заковича. – К., 2000. – 622 с.