Поема Т. Г. Шевченка “Марія”

План

Вступ

«Такого полум'яного культу жіноцтва, — писав Максим Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері». Образ жінки-коханої, жінки-матері часто уявляється поетом в образі зорі. Коли жінку принижують, знущаються над нею, порядна людина мовчати не може. Не мовчав і поет-трибун».

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклася в його серці. І дівчина-наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, — це символ долі всього жіноцтва, які злилися в поезії Кобзаря у величний, багатостраждальний образ України-матері. Доля кріпачки у Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була в жінок у поетовому житті.

Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався! На панщині шмагав її канчук осавули, вдома вона виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала й виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, скільки помандрувало за військовими валками та й без сліду пропали! Кобзар, ставши на захист потоптаних жіночих прав, зібрав воєдино страждання кріпачок і розказав про них усьому світові. Жіночі образи Шевченка — це найболючіша, незагоєна рана.

Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й високоморальні. Найбільша заслуга Великого Кобзаря не в тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку-кріпачку на найвищий п'єдестал чистоти, глибини й вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Такими є Ганна з «Наймички», Оксана з поеми «Слепая», Сова, Катерина і Марія з однойменних творів та багато інших.

Мета даної роботи показати роль і місце поеми “Марія” серед інших творів Шевченка, присвячених жінці та довести, що саме ця поема є найбільшим здобутком поета в останній період його творчості.

Робота складається з вступу, трьох основних частин, висновків та списку використаної літератури.

І. Художня концепція жінки у творчості Т. Г. Шевченка

Тарас Шевченко створив низку жіночих образів, які, аналізовані в системі та в послідовності хронологічної появи, виявляють один із кодів внутрішньої організації його художності. Дослідники відзначали майже одностайно особливе тяжіння українських поетів-романтиків до демонстрації героїчних постатей, в пізніших дослідженнях частіше наголошувалося на тяжінні всього романтизму до "субантропогенності". Нахил же Шевченка до вираження світоглядних начал через концептуальне розкриття образу жінки донині не розкритий достатньо, хоча маємо сміливе судження О.Забужко про ототожнення поета з певним жіночим архетипом на засадах психоаналізу З. Фрейда. Жіноча тема в творчості Шевченка посіла настільки вагоме місце, що останнім "співрозмовником" поета стала "великомучениця кума" та "сусідонька убога", увібравши як жіноче начало, так і глибинну абстракцію Музи-слави й Батьківщини-України. Семантика жінки в творчості поета багата й різноманітна, але завжди пов'язана з долею України, завжди формується на межі божественного й кривдного, або ж - сатанинського.

У поезії "Причинна" (1837 p.) подається двоїсте розуміння жіночого начала: 1) дівчина-красуня, закохана в козака та зурочена відьмою, і 2) русалонька. Семантика образу дівчини пов'язана з міфопоетикою цноти й краси, з етнічним стереотипом красуні-українки у всьому багатстві символічного вираження (тут і калина, і соловейко тощо), тяжіє до утворення еталону ідеалу; семантика образу русалоньки зумовлюється народними демонологічними віруваннями та забобонами, є виразно сатанинською. Власне, перед нами два рівні семантичного розгортання подієвості у творі, незалежні, здавалось би, за законами їх формування та реалізації. Демонологічне та обрядово-житійне сходяться в поезії внаслідок фантастичного зіткнення, вмотивованого народним казковим походженням ранніх романтичних сюжетів поета. Адже у цьому творі чистота й ворожба сходяться на двобій за законами романтичного художнього контрасту, притаманного й народній казці. Поет-романтик Шевченко відкриває для себе світ, поділений на добро і зло, на красу й потворність тощо, і в цьому спонтанному одкровенні - велика вражаюча сила містичного почуття. Аналізуючи подібні явища в літературі німецького романтизму, В.Жирмунський дав їм таке пояснення: "Падіння коханої відкриває поету-романтику нездійсненність мрії про прийняття та просвітлення всього життя. В цьому самому переживанні, яке було джерелом містичного просвітлення життя, в романтичний світогляд потрапляє трагічне усвідомлення існування зла та страждання, цілком реального та невиправного. З появою цієї свідомості романтичний світогляд не може залишатися, як колись, безумовно оптимістичним. Єдність світу, божественного в своїх основах та виявах, розщеплена новим фактом існування зла. Світ не може бути до кінця виправданий у Бозі. Він розподіляється тепер на добре і зле, небесне й земне, божественне й демонічне". Кожен із світів, божественний і демонічний, має свій світовимір, свою ієрархію понять та символів, яка в романтичній інтерпретації сплітається в нову містерію національного життя.

У поезії "На вічну пам'ять Котляревському" образ дівчини, що страждає, очікуючи свого коханого, явно співвідноситься з образом, поданим у "Причинній". В обох варіантах дівчина виглядає з далекого походу козака, страждаючи від розлуки, яку винести їй несила і вона йде "на шлях подивитись", гаєм побродити. В обох випадках дівчина подається винятково чутливою і внаслідок підвищеної чутливості вирізняється зі свого середовища ("причинна", "Піде темним гаєм... Ніби з милим розмовляла..."). "Причинність" у Шевченка не є негативною ознакою, вона має значення високої оцінки постаті, до якої прив'язується, свідчить про те, що ця людина живе