поетична програма, скороминуще враження, що запало в пам'ять, - зустрічається в поезії того часу частіше, ніж поема. Можливо, отут позначилися непрямим образом особливості суспільного і політичного життя країни тих років: інтенсивна участь у суспільному житті не тільки творчої інтелігенції, але і народу, ріст політичної активності мас, що вилилася в 1961 р. у відкрите повстання проти колонізаторів. Поети не встигали глибоко осмислити, усвідомити швидко мінливу дійсність, без чого неможливо було звертання до більш великих жанрів, зокрема до поеми. Нові явища в суспільному житті спричинили за собою зміну тематики. Якщо раніш поети віддавалися ліричним спогадам про минуле, звертаючи до «африканських коренів», що було свого роду опором асиміляторській політиці, то тепер їх займає соціальна тематика. Так, у віршах нерідко з'являється скорботний образ «контратаду» - африканця, законтрактованого на примусові суспільні роботи. Навіть такі аполітичні поети, як Жералду Біса Віктор і Томаш Жоржи Віейра да Круш (нар. у 1929 р.), не можуть не відгукуватися на проблеми сучасності.
Однак не слід спрощувати процес формування національної поезії Анголи. На літературній арені виступають представники різних творчих напрямків, одни з них продовжують у своїй творчості фольклорні традиції, інші звертаються до спадщини португальського неореалізму, напрямку, що зробив значний вплив на всю португаломовну літературу Африки. Той факт, що в 1958 р., у період найвищого розквіту націоналістичних тенденцій, ангольському поету Жералду Біса Вікторові за поетичний збірник «Закинута хатина» була присуджена літературна премія імені Камілу Песаньі, причому основним достоїнством визнавалися «чистота стилю і близькість до класичного (тобто португальського) зразкам», може розглядатися як ще один доказ своєрідного шляху розвитку ангольської літератури.
У 50-і роки уперше видаються збірники поезії португальських колоній. Це «Зошит негритянської поезії португальською мовою», складена Франсиску Жозе Тенрейру, поетом з острова Сан-Томе, і Марну ді Андраді (1953), і «Антологія негритянської поезії португальською мовою», складена Мариу ді Андраді (1958).
З кінця 50-х років в ангольській літературі помітно підсилюються критичні тенденції. Висувається ціла плеяда молодих прозаїків і поетів, що поряд із представниками старшого покоління віддають перевагу вже не морально-етичним, а соціальним проблемам. Прагнення затвердити культурні цінності не тільки минулого, але і сьогодення, розбудити в ангольського народу почуття незалежності й опори асиміляторській політиці, боротьба за національне самовизначення— от основні риси, що характеризують ангольську літературу. Письменники молодого покоління Анголи розуміють, що час простого твердження африканської особистості (що було властиве «негритюду» французьких колоній) вже пройшло, дійсність вимагає тепер змінити суспільну структуру, успадковану від колоніалізму.
У поезії кінця 50-х — початку 60-х років з'являються викривальним, перейнятим сарказмом і революційним пафосом вірші Кошти Андраді (нар. у 1936 р.); ліричні, замислені вірші Марну Антоніу (нар. у 1934 р.); трагічні і все-таки повні оптимізму вірші Антоніу Кардозу (нар. у 1933 р; лаконічні і відточені вірші Арналду Сантуша. Поети продовжують спроби створення віршів на африканських мовах, росте їхній інтерес до усної народної творчості, про що свідчить видання першого народного кансьонейру Анголи мовою умбунду (укладач Гонзага Ламбу).
У прозі цього періоду переважають коротка розповідь і повість. Цікаво, що в ангольській літературі, що висунула неабияких поетів і оповідачів, немає жодного видатного романіста, крім Каштру Сороменью. Можливо, на розвиток прозаїчних жанрів позначилася і специфіка культурно-політичного розвитку країна-практика культурної асиміляції і стрімкий вир подій останнього років.
Якщо Каштру Сороменью фактично присвятив свою творчість опису життя у віддалених районах, у савані, то молоді прозаїки пишуть переважно про міста, адже мало хто з них народився чи жив поза містом.
3. Творчість письменника
До найбільш значних явищ у прозі 40—50-х років відноситься творчість Фернанду Монтейру Каштру Сороменью (нар. у 1910 р.). Португалець по походженню, що народився і прожив у Португальській Африці більш 30 років, Каштру Сороменью, на думку ангольських діячів культури, у тому числі Маріу ді Андраді, з повною підставою може вважатися африканським письменником, що стоїть в одному ряді з Біраго Діопом, Бернаром Дадье, Томасом Мофоло. Сороменью відомий також як дослідник і збирач фольклору, йому належать серйозні праці по етнографії. Перші художні твори Каштру Сороменью з'явилися наприкінці 30-х — початку 40-х років. «Ньяри, драма чорного народу» (1938), оповідання «Тривожна ніч» і «Люди без дороги» (1941), збірники розповідей «Каленга» (1945), «Бура й інші історії» (1945) - усі вони оповідають про доколоніальний період життя ангольського народу. У країні, де століттями придушувалося всяке прагнення до національної самобутності, звертання до минулого здобуває особливе значення, тим більше, що, як відомо, до приходу європейців в Анголі вже існували державні об'єднання, що знаходяться на високому рівні розвитку, наприклад королівства Бенгела, Конго і Нгола, що дали згодом назву всій країні.
Творчість Каштру Сороменью вигідно відрізняється від творчості багатьох сучасних письменників Африки повною відсутністю ідеалізації патріархальної старовини. Якими ж зображує автор предків сучасних ангольців? Далекий від захопленого розчулення і преклоніння перед африканцями й у той же час далекий якої б то не було упередженості, Сороменью правдиво, із суворою вірогідністю малює їхнє повну тривог і небезпек життя. Майже в кожнім романі чи розповіді говориться про стихійні лиха: то це страшна буря, що вирвала з коренем священне дерево мулембу, то гроза, що супроводжується тропічною зливою, то посуха, що губить