Поетика сну в прозі М. Хвильового

М. Хвильовий – письменник-новатор, письменник самобутній і своєрідний. Це не значить, що він зійшов до нас із небуття, звалився невідь звідки. Коріння його творчості – в нашій класичній літературі, в нашому багатющому фольклорі, в живій дійсності. Пригадаймо слова: “шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського”.

М. Хвильового називають романтиком революції, а його проза — то ціла романтична течія в українській літературі ХХ-го століття, основоположником і пропагандистом якої він був. І все ж ранню творчість М. Хвильового складно однозначно кваліфікувати, втискуючи в рамки романтизму, оминаючи і наявність у його творах імпресіонізму, а то й експресіонізму. «Сині етюди» можна вважати новим етапом експериментів і пошуків, нових форм вислову. Прочитаймо його новели «Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр» чи «Чумаківську комуну», «Легенду», «Арабески»,— в них наявна лірична орнаментовка, відсутній класичний сюжет, зустрічаємо вставні новели в живій тканині твору, вживлені листи, уривки з щоденників, авторські коментарі, власні враження, відчутна своєрідність ритміки, стиснутий, сконденсований зміст фрази, твору.

Сучасне йому життя владно ввійшло в твори письменника. Правда, чиста і чесна правда промовляє щиро до читача. Письменник ніби виступає літописцем тогочасних подій.

Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу "Арабески" (1927).

Тут — всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. В уяві оповідача — alter ego автора постає піднесено-романтична Марія — уособлення самої революції, авторського ідеалу, героїчної жінки в солдатській гімнастерці, «сіроокої гарячої юнки, з багряною полоскою на простріленій скроні». Жінка-революціонерка була у прозі М. Хвильового знаменням епохи, матір'ю народжуваних у муках нових ідеальних людей, матір'ю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє. Ще один тип героїні, до якого в багатьох своїх творах звертається письменник, — це панна Мара в «Арабесках» представниця «безгрунтовних романтиків», яким немає місця в суспільстві «бездушного американізму». Ця мрійлива, позбавлена будь-якої своєкорисливості молода лікарка належить до того ж людського типу, що й Катря та Хлоня в «Санаторній зоні», Вероніка в «Силуетах», значною мірою й Б'янка н «Сентиментальній історії».

Основний композиційний принцип «Арабесок» — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця» напівусвідомлених ідей та образів, «безшумних шумів моїх. строкатих аналогій і асоціацій».

Прекрасним картинам «голубої Савойї», «легко-синьої далі надзвичайного минулого», «феєрверкам гіперболізму» — всім цим видивам минулого або майбутнього протиставлено в «Арабесках» приземлено-реалістичні епізоди, сучасної дійсності. Це — «деталь із моєї біографії» — про долю незаконнонародженого хлопчика, якого виховав бездітний чиновник. Це — опис службових буднів радянського вже марнолюбного кар'єриста у ранзі директора видавництва, оточеного пройдисвітами й підлабузниками. Третій, цілком ніби чужорідний у новелістичній композиції епізод — історія вбогого студента, який змушений «платити любов'ю» за помешкання літній перекупці. Насичені саркастичними деталями й картини життя заміського санаторію. Всі ці епізоди несуть значне художнє навантаження.

Окрім того, в структурі новели ці епізоди служать розкриттю основного конфлікту — протиставленню потворної сучасності — і прекрасної, виношуваної багатьма поколіннями мрії. Одним із найважливіших у проясненні основної колізії «Арабесок» є сюрреалістичний епізод сну. Асоціативний ряд візій вибудовується вибагливо: «Я говорю не про чарівну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на голові». Наступним кадром на зміну метеликові з'являється огидний пацюк з перебитим задом. Герой хоче знищити це уособлення потворності й зла, але після удару молотка «пацюк раптом виріс, став розміром із болонку й пішов на задніх лапках, а на його готові я бачу череп: я говорю не про чарівну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика». Ще й ще б'є герой огидного пацюка, але після кожного удару той лише збільшується в розмірах. Цим епізодом і закінчується “ІХ слово”, а власне перший розділ «Арабесок». Майстерно виписана ним алегорія пропонує різні прочитання. Можна її трактувати як застереження, з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла — приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Цей гіркий урок вимріяної романтиками й здійсненої фанатиками революції, результатами якої скористалася «світова сволоч», М. Хвильовий підсумовує недвозначно чітко. Це, загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела «Я (Романтика)». Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності.

Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але скоро вона переконалася, «що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини». Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу. Б'янка намагалася протиставити свій романтизм правді життя. Катастрофічна розбіжність між ідеалами й — «новою дичавиною», «наманікюреним віком» — джерело трагедії й для кращих представників молодого покоління, й для недавніх учасників революційних подій.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за якимось втраченим часом, втраченим раєм — короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період