Поезія Симоненка оптимістична, сповнена віри в людину, в її творчі можливості, хоч цей оптимізм не має нічого спільного з офіційним прославленням типу «жить стало лучше, жить стало веселей». У ті роки — перша половина шістдесятих — уже доходила до людей правда про сталінські часи, багато чого не сприймалося із тодішнього життя — колгоспне безправ'я, переслідування нового, прогресивного, засилля бюрократичного апарату тощо, проте жила ще віра в те, що мрії народу про вільну, самостійну Україну, про відродження духовності, про краще життя справдяться.

Тому й звучала ця віра потужно й щиро в таких Симоненкових віршах, як «Світ який — мереживо казкове!», «Земле рідна! Мозок мій світліє», «Люди — прекрасні» та ін.

Світ який – мереживо казкове!..

Світ який – ні краю, ні кінця! —

закоханість у рідну землю, у білий світ, такий прекрасний і багатий, чується в цих щирих рядках. Життя постає веред поетом у складнощах і багатогранні.

Поет радіє такому багатовимірному життю, звертається до нього з гарячими словами:

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

(«Світ який — мереживо казкове!..»)

З огрому всесвіту в особливому сяйві і красі постає перед поетом рідна Україна, про яку він пише з воістину шевченківською любов'ю і пристрастю. «Задивляюсь у твої зіниці», «Україні», «Лебеді материнства»... Ці вірші стали хрестоматійними, не будучи ще надрукованими. Україна для Симоненка — не плакатна абстракція, не дзвінкі й пустопорожні лозунги. Життя поета, його «я» тісно злилося з життям України — як і у його вічного навчителя Шевченка:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю, —

які близькі ці слова своєю пристрастю, глибиною, почуття, щирістю!

На рідній землі живуть такі ж прекрасні, багаті душею роботящі люди. Живуть поки що трудно, злиденно, працюють тяжко. Але Україна — початок і кінець усьому, її народ — та основа, на якій стоїть світ. Своєрідно й мудро показує це Симоненко у вірші «Вихвалять, і славити, й кричати»:

Геніїв між нами небагато,

То чому б не поклонятись їм! —

розмірковує поет. І доходить висновку, що сила їхня — в народі, у звичайних смертних людях. Про це переконливо говорить митець, звертаючись до геніїв, до безсмертних. Він використовує народний символ працьовитості й мудрості — бджолу:

Щоб надійно крила соколині

Вас у небі вічності несли,

Мудрості своєї по краплині

Смертні вам, як бджоли, віддали.

Завершається твір апофеозом простим трудящим людям:

Генії! Безсмертні! На коліна

Станьте перед смертними людьми!

Вірш цей перегукується і з іншим — «Монархи», в якому уславлюються справжні генії та вожді, які жили й творили для народу,— Шевченко, Копернік. їм протистоять «диктатори, королі, імператори», прибічники насильства й крові. У «Пророцтві 17-го року» В. Симоненко гнівно проклинає їх, попереджаючи, що «кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля». Цей вірш з'явився після того, як Василь із друзями відвідав одне з місць поховання жертв сталінських репресій — Биківню. Ця подія збурила душу поета, загострила його гнів і ненависть до тиранії.

По-симоненківськи глибока й афористична думка висловлена простими, звичайними, наче аж буденними словами, та в контексті гнівної інвективи вони сприймаються як пророцтво.

Українці включилися в боротьбу за свою незалежність. Ця боротьба велася, в першу чергу, за відродження рідної мови, національної літератури і культури, яка була зневажена чиновницькою братією, що зрадила свій народ.

Однак міцною ще була муштрована Сталіним насильницька еліта. "Ідоли" старої генерації не бажали "злазити" з добре облаштованих, хоч і не дуже міцних (часто цегляних) п'єдесталів, які вже тріщали під натиском весняних вод оновлення. Та у "диктаторів" ще було достатньо сили, щоб підправити тріщини на своїх постаментах, підретушуватися і продовжувати своє політичне існування.

Знову повертається період повальних арештів вільнодумців, які прагнули кращої долі рідному краю. Стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень і навколо Василя Симоненка. На його твори навішувалися ярлики "націоналізму", його поезію не друкували, замовчували. І прикрий той факт, що випещені в тоталітарній твані люди вимірюють творчу спадщину поета своїми мірками, підло перекреслюючи значимість його творчого доробку. Такі Зустрічаються у нього поезії, зроблені під радянщину. І то була данина тій епосі, "несамовитим" дитям якої він був.

Той дикий і свавільний час, коли жив поет, а з ним і весь народ, знайшов відображення в кращих його поезіях: "Злодій", "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті", "Курдському братові", "Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...", "Монархи", "В букварях ти наряджена і заспідничена...", "Прирученим патріотам", "Казка про Дурила".

А натомість ці "приручені патріоти" щиро облизували п'яти тих же "радянських функціонерів". Це про них поет пише у вірші "Відповідь Сому":

Небагаті у мене скарби,

Але й ті я не всі зберіг,

Залишивши для віршів фарби

І думок нешвидкий розбіг.

І на мене колишні друзі

Сиплють лютих прокльонів град,

І стою я в тісному крузі

Між наклепів, образ і зрад.

Хай сміються тупі кентаври!

В мене власна погорда єсть,

Бо за ваші дешеві лаври

Не продам я совість і честь.

Виважена, як золоті зерна, філософськи мудра, як сама природа, поезія Василя Симоненка навічно увійшла в українську літературу, освітила її добротворною чистотою почуттів, напоїла свіжим повітрям оновлення, вселила віру мільйонам молодих сердець. Вона воює нині і буде вічно воювати з підлістю і злом, завжди говоритиме правду, навіть тоді, коли не можна:

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого "не можна".

Можна

Даючи високу оцінку творчості