Дійсно багато письменників тих часів намагалися пристосовуватися до політичних змін. Але чи можна закинути це як докір В. Симоненку? "Не він боявся переступити поріг редакцій і видавництв, — як зазначає літературознавець А. Ткаченко, — швидше навпаки, перед його гострим і праведним словом не наважувалися відчиняти двері редакції та видавництва" Ткаченко А. О. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. – К., 1990. – С. 27. .

ІІ. Традиції і новаторство у поезії В. Симоненка

Новаторська суть творчості В. Симоненка виявляється в переосмисленні самих підходів до літературної діяльності, позначена афористичністю вислову, новизною поетичного мислення. Він відкидає штукарство, неприродну гіперболізацію образів і наповнює свої твори жилавою мужицькою фактурою, повертається обличчям до реалій повсякдення, заглиблюється у психологію простого трудівника, вболіває за його долю, наповнюючи кожен твір конкретикою життя Гончаренко В. Закоханий палко у рідний край. – К., 2001. – С. 14. . Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки" ("Жорна"); "В космос крешуть ото не ракети, а пружні цівки молока" ("Дума про щастя"); "У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима" ("Баба Онися"); "Біта тітка із кухні в сіни. З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров" ("Піч").

Що не вірш, то відкриття, простий, доступний для реалістичного осмислення малюнок долі людини чи тих обставин, в яких вона знаходиться, живий відгомін подій, підсилених художньо виваженими деталями, які вражають уяву:

Сім десятків дідові старому,

Сам незчувсь, коли і відгуло, —

Вже лице пожовкло, як солома,

Борознами вкрилося чоло.

Старість

Від романтизованих літературними попередниками героїв В. Симоненко переходить до відтворення дійсності такою, якою вона є насправді. І тут майстерно вмонтовані художні образи тільки підсилюють враження, змушують краще осмислювати життя.

Простота, відчуттєва доступність поетичних образів у творах Василя Симоненка наповнені такою життєвою правдою, що напрошується думка провести деякі паралелі між манерою письма поета і його великого попередника Тараса Шевченка. Обидва вони — сільські діти, обидва генетичне успадкували дух козацької вольниці, чесність, прагнення справедливості.

За будь-якого суспільно-політичного ладу, там, де панує бездушність і байдужість чиновників, їх свавілля, тупість і бездарність, де відсутня людяність і патріотизм, там однаково погано живеться чесній мозолястій людині.

І все-таки, мабуть, новаторство — це саме та якість, котрою позначена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам'ять, коли вона піде з нього.

Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В. Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили — існували — люди, є вірш «Ти знаєш, що ти — людина...».

Наче нічого нового, не відомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитись над таким простим — і таким складним питанням:

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

А вже на цій основі, філософській, світовизначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що «красти погано, куди вже гірш». Та злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його — і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово Система, але її зловісна примара постає між рядками поезії. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, Системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до них, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти й не виходили, а з вуст в вуста, із серця в серце... Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу Нові імена в українській літературі / під ред. В. Я. Неділько. – К., 1992. – С. 250. . При цьому, змальовуючи злободенні грані життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, долучив до духовних здобутків світової культури.

Таким постає Василь Симоненко і сьогодні. Він — наш сучасник, який допомагає шукати шляхи в майбутнє, обстоює правду простої людини, яка починає відчувати свою людську сутність, стоїть