Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості й правдивості. У нього, як писав Шевченко, «нема зерна неправди за собою». І є — величезна любов до людини. Передовсім — до простої людини. Баба Онися, дід, що все життя віддав праці на землі, «щаслива» доярка, дядько-злодій — ось герої його поезії. Симоненко, як ніхто інший, зумів побачити головне, відтворити складність і велич їхніх дум. Вони, люди праці, насамперед асоціюються у поета зі словом Україна, народ український.

Перефразовуючи слова самого Симоненка — «найскладніша людина проста» — можна сказати: «найскладніша поезія — проста». Бо для його творів характерна саме простота. Він не вдавався до складних тропів, як його побратими по перу І. Драч, М. Вінграновський, майже не використовував лексики, пов'язаної з науково-технічним прогресом, для конструювання образів.

І щодо жанрів і віршових форм Симоненко залишався традиційним. Та «старі міхи» він умів наповнити новим змістом, глибокими думками. «Не якимись формальними новаціями вразив Симоненко нас, не умільським мереживом слів, а тією внутрішньою красою, істинністю почуття, інтелектуальною наповненістю, щирим юнацьким поривом, що властиві його найкращим поезіям» Гончар О. Витязь молодої української поезії // Симоненко В. Лебеді материнства. – К., 1981. – С. 9. .

Мова поезії Симоненка глибоко народна. Не в тому загальному, розхожому розумінні, як вживається епітет народна мова до творчості будь-кого з поетів, а в справжній своїй суті. Вона взята від народу й адресована йому. Майже всі вірші поета легко сприймаються, є зрозумілими навіть найменш освіченим людям — при всій їх складності, навіть філософській наповненості.

У його творах нерідко зустрічаємо речення, образи заклично-лозунгової побудови та значення, причому часто вони звучать як афоризми.

III. Тематична різноманітність творчості В. Симоненка

3.1. Патріотична лірика

Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. Найбільш відомим твором на цю тему є «Лебеді материнства».

Вірш «Україні» — це поетична декларація, в якій автор образно говорить про свою злитність з Україною, з її долею.

Оптимістично, піднесено й щиро звучить вірш «Люди — прекрасні», в якому поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та її людей:

Люди — прекрасні.

Земля — мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в'язко.

Вона мене цупко трима.

Тут метафора загруз по серце у землю розкриває щонайтісніший зв'язок поета з рідною землею. Він закликає не бути байдужим, залишити по собі добру пам'ять, щоб не сказали люди — «їх на землі не було».

Та, мабуть, найсильнішим, найбільш емоційним та художньо довершеним є вірш «Задивляюсь у твої зіниці».

Вірш написаний просто, в ньому немає складних тропів, незвичайних рим, інших формальних новацій. Та він до глибини душі вражає читача щирістю, непідробним почуттям, інтимним звучання громадянської теми.

Побудований вірш у формі звернення сина до матері-України.

Задивляюсь у твої зіниці.

Голубі й тривожні, ніби рань.

Уже одне дієслово «задивляюсь» у зіниці свідчить про близькість, тісний зв'язок сина з матір'ю-Вкраїною, в зіницях якої поет бачить її буремне минуле.

Крешуть в них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Два рядки — а скільки сказано: не було мирним і щасливим минуле рідної землі, доводилося постійно виборювати не тільки волю й незалежність, а й саме право на існування: то в боротьбі проти татаро-монгольського нашестя, то у визвольних війнах і повстаннях проти польської шляхти, то даючи відсіч турецьким людоловам, то захищаючись проти русифікаторської політики царизму чи сталінської диктатури.

Україна для поета — найдорожче в світі. Він називає її «дивом», своєю «молитвою, віковою розпукою» — бо ж відвічно знемагала вона в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній.

Поет немов клянеться у вірності Батьківщині, прагне віддати їй усе: працю, творчість, всього себе:

Ради тебе перчи в душі сію,

Ради тебе мислю і творю...

І заключний акорд вірша:

Я проллюся капелькою крові

На твоє червоне знамено

Ці рядки писалися в роки, коли звучали облудні звинувачення у націоналізмі. Отож занадто пильні критики вчепилися за «перебільшене почуття національного», за «зневагу до братньої Росії», згадки про яку, як бачимо, у вірші немає, — і друкувався він без кількох строф. Зараз, відтворений повністю, він звучить як високопатріотичний твір, захоплює безмежною любов'ю до України, щирістю почуття. Сила його — в цьому, а також у простоті образності форми — тієї простоти, за якою ховається напружена праця, яка й свідчить про справжню художню довершеність.

У вірші Україна виступає не в якійсь хуторянській окремішності, а в світових обширах. І боротьба за її незалежність, за її життя і права «гримить над світом». Боротьба ця нелегка, що підкреслює епітет люта битва.

Роздуми над гірким минулим, тривога за сучасне народу, бо вже було видно, що короткочасна ейфорія «відлиги» завертає на морози, змушували поета замислитись і над тим, що є першопричиною зла, хто винен у пережитій трагедії. Ще у вірші «Пророцтво 17-го року» В, Симоненко гнівно звертається до «катів і тиранів» з попередженням про грядущу покару. Цій же темі присвячений вірш «Де зараз ви, кати мого народу?», який звучить, з одного боку, як гнівна інвектива «катам», «перевертням і приблудам», а з другого — як утвердження вічності, безсмертя українського народу.

Це вірш високої шевченківської напруги, поетична декларація, експресивна, сповнена твердої віри в майбутнє рідного краю.

З гнівним пекучим сарказмом звертається поет до тих, хто десятиліттями гнітив і катував народ: «Де велич ваша, сила ваша де?» — протиставляючи їхній «чорній злобі»