У вірші відчутний сильний публіцистичний струмінь, деякі рядки звучать, як лозунги:

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

В. Симоненко з повним правом виступає від імені народу, оскільки всім життям, кожним рядком своїх поезій довів це право — пригадаймо його слова, звернені до України: «Ради тебе мислю і творю». Хоч вірш і називається «Де зараз ви, кати мого народу?», головний пафос його — в утвердженні безсмертя народу, впевненості в майбутньому. Запорукою цьому поет вважає важке, але славне минуле, історичну і пам'ять народу.

3.2. Духовна краса і велич простої людини

Ставлення до людини як до гвинтика, яке принижувало людину, її гідність, убивало її творчий дух, найяскравіше та найпереконливіше, з величезним почуттям любові до людини викрито й осуджено у таких віршах, як «Ти знаєш, що ти людина...», «Я», «Дід умер», «Баба Онися», «Перший» та ін.

В. Симоненко засуджує бюрократів, апаратчиків, чиновне керівництво — від колгоспу й сільради до центральних установ — за бездушне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів — «Злодій» — розповідається про те, як «дядька затримали чи впіймали» — він украв (украв!) щось на полі — клунок зерна, може, кілька качанів. І сільрадівські чини його «повчали і докоряли» — як, мовляв, можна красти «свій» урожай.

Та дядько знає й без них, що «красти погано, куди вже гірш»... Це бачимо з таких деталей, як «він кліпав довгими віями», як йому «важко дивитися в вічі ганьби», й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході.

Поет це добре розуміє і питає:

...Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв'язав?

Це вони, оті демагоги й брехуни, що кричали про «світле майбутнє», вони «в'язи скрутили дядьковій вірі». І їх поет хоче поставити до суду, їх, а не дядька.

А вони — це ж вони довели до того, що такі самі качани, які, можливо, вкрав дядько, гниють на заготпунктах тоннами — і за це ніхто не відповідає («Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті»).

Нелегко жилось чесним і працьовитим людям, яких вважали «щасливими». Саме про це йдеться у вірші, що так і називається — «Дума про щастя». І розповідається у ньому справді про щасливу людину — колгоспну доярку, хоч уже з перших рядків відчувається — живеться їй не дуже легко. Вона увійшла «вайлувате» в сіни — чому так? Та, мабуть, від утоми, хоч це тільки натяк.

А далі — штрихи, що насторожують читача — невеликий метафоричний образ: з хати віє «нудьга й самота»... Мабуть, жінка самотня, отже, живеться їй нелегко. А проте — у неї навіть віник у руках «засміявся», з нею у хату ввірвався «гамір, ошалілий сміх» сніговиць. Гарне порівняння: коли мати прийшла, то принишклі (з хати віє нудьга й самота!) діти «мов воскресли». І так весело, так радісно стало, що від дитячого «реготу й писку» навіть місяцю захотілося завітати в оцю веселу оселю.

Поет теж наче аж захоплюється цією картиною:

Хлюпа щастя

дзвінкою хвилею,

ніби тут вікувало воно...

А якби тут і поставити крапку? Що ж, яскравий життєвий малюночок, гарний, хоч і неглибокий. Та поет несподівано повертає в іншому напрямі. Він іронічно запрошує фотографів, поетів відтворити це щастя в газетних фото чи «в жахливо веселому» вірші (звернемо увагу на контрастні епітети «жахливо веселий» вірш) або «ґрунтовно важких» статтях, де «стрибають веселі цифри».

Далі поет розкриває глибинну сутність, дорогу ціну, яку платить ця жінка за щастя:

в доярки цієї

щасливої

руки й ноги

вночі гудуть.

Так одним лише висловом — «руки й ноги вночі гудуть» -В. Симоненко показує оту надважку працю доярки. Тому-то і щастя її — «важке».

За своїм ідейно-художнім змістом, гуманістичним звучанням, любов'ю до простої людини до «Думи про щастя» близький вірш «Піч». У ньому поет говорить лише про одну побутову деталь селянського життя: у хаті треба топити піч, отже, шукати паливо, рубати дрова чи носити солому. Скільки треба докласти зусиль коло печі-ненажери, в пащу якій жінка кидає свої літа, своє здоров'я...

Героями багатьох поезій В. Симоненка і є отакі, як ця безіменна доярка, люди праці — прості, звичайні, відверті, багаті духовно. Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато хорошого, зокрема доброти та любові до людей. Саме про нього й написаний один із кращих віршів поета «Дід умер».

Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов'ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі. Він нагадує образи селян із «Зачарованої Десни» О. Довженка.

Починається вірш просто, наче зітхання. Ось повернулися з похорон, сіли за скорботний поминальний стіл, і хтось, може й сам онук, наче підсумовує: «От і все. Поховали старезного діда». І почали, за прадавнім селянським звичаєм, поминати покійного. Поминати не горілкою — ні, насамперед добрим словом: якою він був доброю людиною, як любив працювати.

Він тепер вже не встане

І ранком не піде

Із косою на гору круту.

І не стане мантачкою тишу будити,

Задивлятися в небо, як гаснуть зірки.

Лиш росою по нім буде плакати жито

І пливтимуть над ним непомітно віки.

Ці яскраві ліричні рядки перейняті глибокою філософською думкою. В них багато сказано й про працьовитість діда — він «мантачкою тишу будить