Дід був «хорошою людиною» — так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. Такою людиною, що «росою по нім буде плакати жито» — це уособлення, яким передано єдність людини і природи. Після роздумів про життя і смерть у поета вириваються слова, сповнені щирості, відчаю й протесту:

... не хочу,

щоб в землю ішли без сліда

безіменні, святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.

Велич звершеного в житті дідом Симоненко підносить до рівня творчості геніального поета: він житиме в праці й думках, у пам'яті внуків, яким він передав свої пристрасть і гнів, радощі й муки. З художньо-образної тканини вірша випливає висновок — безсмертя людини — в праці, в доброті, в тому, що вона зуміла передати нащадкам. І що кожна людина заслуговує на пам'ять, чи то в граніті чи бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити й розуміти прекрасне й велике у живих — простих, звичайних, на перший погляд, і людях. Треба любити їх.

3.3. Інтимна лірика та сатира

У В. Симоненка є багато творів на інтимну тему — про кохання і дружбу, про вірність і зраду. Деякі з них не відрізняються оригінальністю. Але є серед них і справжні шедеври, в яких найпотаємніші почуття поет розкриває свіжо, неординарно. Часто в цих поезіях глибоко особисте поєднується із загальнолюдським, з філософськими роздумами про вічні проблеми життя. Такими є вірші «Там, у степу, схрестилися дороги», «Ну скажи — хіба не фантастично», «Є в коханні і будні, і свята».

Глибиною почуття, внутрішньою напругою, свіжістю образотворчих засобів відзначається вірш «Там, у степу, схрестилися дороги». Степові дороги поет порівнює із схрещеними в дикому герці мечами:

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свище, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Тут зовнішня подібність — схожість доріг на мечі — викликає асоціацію з життєвими небезпеками, з трудними шляхами, якими доводиться йти людині, якщо вона бореться з неправдою. Завершується вірш зверненням до коханої:

...скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Тобто: чи зможеш ти стрічати разом зі мною небезпеку, дивитися їй у вічі, чи станеш надійним другом, бо мої життєві шляхи — небезпечні, йти по них — як по схрещених мечах. Так образ схрещених мечів у кожній строфі набуває іншого значення, а почуття кохання пов'язується — і це читається між рядками — з життєвими небезпеками, з боротьбою за справедливість.

У вірші «Чорні від страждання мої ночі» поет підносить образ коханої до символу самої сутності існування народу, його минулого й прийдешнього.

В. Симоненко знайшов прості й піднесені, горді й ніжні слова, щоб уславити кохану, жінку, матір, без якої неможливе й саме життя.

Та в багатій поетичній палітрі Симоненка є й барви, якими він творить сатиричні малюнки. Поет висміює тупих бюрократів, байдужих чиновників, бездарних писак, усіх, хто стоїть на перешкоді новому. Таким є сатиричний вірш «Суд».

Серед кращих сатиричних творів — «До суєсловів», «Люди часто живуть після смерті», «Веселий похорон», цикл епітафій («Бюрократові», «Брехунові», «Плазунові», «Заздрісникові»).

Глибоким змістом відзначається сатирична «Казка про Дурила». Це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує про трагічну долю українського народу.

За глибиною сатиричного викриття, за оригінальністю побудови поряд з цією казкою-притчею можна поставити, мабуть, довгі роки не друковану частину з поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін» — «Тьоркін на тім світі». Хіба що казка українського поета глибша за змістом, порушує складні проблеми минулого нашої країни.

Висновки

У цілому поезії В.Симоненка властивий дух непоборності, вогонь неспокою, жага гуманізму. Писав він про те, що і його сучасники, побратими по перу. Але в нього на кожне явище, факт — свій кут зору, а відповідно ж своя поетика і естетика. У віршах В.Симоненко відкривав "духовні острови" в океані людської цивілізації, збуджував і вселяв у людські душі доброту і милосердя. Його гуманізм адресувався тим, хто "сіяв хліб і свиней пас", у кого "натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки", хто "будить дзвоном дійниці село" і тим, над чиїм "розстріляним коханням скажено глузували солов'ї", і тим, що відробили своє і їх "закопали навіки у землю святу". У поетичному слові В.Симоненка ці люди уособлюють духовний і морально-етичний потенціал народу.

Поет жив не тільки своєю сучасністю. Його болі й тривоги спрямовувались у день прийдешній, коли на зміну встануть "кирпаті барометри" із своїх колисок. Його хвилювало те, що "міліють ріки і лисинами світять береги", і долю вини за екологічні потрясіння брав на себе як поет і громадянин. Поет сягав думками в космос, його бентежили проблеми війни і миру, у серце стукав попіл спалених у крематоріях та загиблих на фронтах:

Щоб не здригався Всесвіт,

малярійно,

І небо не стогнало від

заграв,

Щоб нам годинник радісно

й спокійно

Віки ясної дружби рахував.

Поезія В.Симоненка — це символ незнищеності нашої духовності, нашого першородства, символ правди і вірності ідеалам, без яких немає повнокровного життя. Це заповіт і застереження від манкуртства нинішньому молодому поколінню:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Плин часу не владний над справжнім мистецтвом. Вірші В.Симоненка й сьогодні варті високого пошанування, як їх автор.

Література

Гончар О. Витязь молодої української поезії // Гончар О. Твори в 7 т. – К., 1988. – Т. 6. – С. 625-629.

Гончаренко В. Закоханий палко у рідний край. – К.,