Реалістичне відображення дійсності було не стихійним прагненням автора, є естетичним принципом, яким він свідомо керувався. Про це свідчать не тільки самі твори його, а йті літературно-теоретичні заяви, які неодноразово висловлюються в них. Так, в “ Енеїді ” знаходимо не тільки реалістичні картини з життя українського панства та козацтва, а й деяке теоретичне обґрунтування реалістичних змагань автора.

Важливо, що висуваючи вимогу правдиво змальовувати дійсність, Котляревський тут разом з тим вказує, як розуміє він джерела реалістичного зображення. Таких джерел письменник називає тут два: 1) вивчення життя, спостереження ( щоб “ битву вірно описать ”, треба “ стать на шведську могилу ” і “ озирнуть воєнну силу ”); 2) перекази “ старих ”( про пекло автор збирається писати, як “ од старих чував ”).

Очевидно, Котляревський розцінює свою творчість як новаторську і протиставляє її “ старим музам ” і тій обивательській літературі, якої багато можна було знайти в його час “ во всякім городі, повітті ” і яку він теж, очевидно, вважає витворами “ старої музи ”.

Котляревський певною мірою і сам продовжував дещо з традицій української літературі 18 ст., і зокрема в галузі сатиричної літератури, бурлеску, інтимної лірики, проте не випадково він свою “ музу ” називає “ молодою ”, підкреслюючи цим нові принципи своєї творчості, якими були звернення до життя і до джерел народної поезії.

Одним з цих принципів для письменника було, за образним висловом його самого, звернення “ до людей старих ”, використання тих переказів, які вони, в свою чергу, “ чули від дідів своїх ”. Ясно, що під “ старими людьми ” Котляревський розумів тут хоронителів народних поетичних традицій, а не когось іншого.

Поетична практика письменника цілком підтверджує цю його теоретичну декларацію, адже змальовані далі ним у зв’язку з цією декларацією картини пекла дуже близькі до народних казок, анекдотів, пісень і в своїй спрямованості значною мірою відбивають погляди і прагнення народних мас.

Виразний характер теоретичної літературної декларації мають критичні зауваження дійових осіб “ Наталки Полтавки ” про п’єсу О. Шаховського “Козак-стихотворец”. П’єса засуджується як за спотворення української мови, так і за відступи від життєвої правди, за незнання автором життя й побуту українського народу, за перекручення історичних фактів.

“ Виборний. От то тільки не чепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір’я нашого ”.

Так устами персонажів Котляревський висуває принципи правдивості історичної й побутової, вимогу знати народну мову ( вірно передавати історичні факти, знати звичаї, повір’я, побут ).

У визначенні суспільної ролі літератури Котляревський, як і інші письменники кінця 18 – поч.19 ст., стояв на ґрунті дидактизму. В теоретичних основах своєї творчості письменник ще був зв’язаний з літературними теоріями 18 ст.. І це обумовило межі його досягнень. Не забуваймо, що розуміння завдань літературі в дусі утилітаризму й дидактизму в кінці 18 і на поч. 19 ст. було ще дуже поширене. Поетика класицизму проголошувала два основні принципи: наслідування красивої природи і користь.

Принцип “ користі ” трактовано не в смислі соціального призначення мистецтва, а в смислі повчання, дидактизму.

В літературній боротьбі між діячами реакційно-дворянської естетики, які в літературі вбачали засіб звеличання високопоставлених осіб і втіхи, як від “ лимонаду ”, з одного боку, і, з другого боку, поборниками передових ідей того часу, що визнавали за літературою високу викривальну роль, Котляревський був ближчий до других, ніж до перших, хоч чисто розважальний елемент в його творах і займає певне місце.

Твори Котляревського були новаторським явищем в українській літературі. Новаторство письменника виявилось як у прагненні широко і правдиво змалювати сучасну йому українську діяльність, так і в створенні нових форм. Письменник подолав ті естетичні концепції, на яких базувалась література 18 ст.. Як просвітитель, він досить глибоко проникнув у суть своєї епохи і відобразив її в таких картинах та образах, які були значним досягненням реалізму того часу. Разом з тим в його творчості широко ввійшла в літературу жива розмовна українська мова, зокрема її полтавсько-київський діалект, який ліг в основу української національної мови. Творчість Котляревського збудила інтерес до українського художнього слова в широких колах суспільства. Письменник спрямував українську літературу на ті шляхи, якими йшла тогочасна передова література світу і, зокрема, російська література.

В українській літературі 18 ст., оскільки вона представлена відомими нашому часу пам’ятками, Котляревський не мав зразків ні такого широкого охоплення дійсності, ні такої ідейно-художньої глибини в реально-сатиричному зображенні життя, ні виробленої літературної мови, ні нових жанрів, ні остільки виробленого віршування як у російській. Зразки сатиричних, бурлескних і інтимно-ліричних віршів, інтермедії, твори Некрашевича і навіть Сковороди не могли дати письменникові того, що він знаходив у творах Ломоносова і Державіна, Новикова і Крилова.

Звичайно, Котляревський широко використав надбання української літератури 18 ст.. Його “Енеїда” органічно зв’язана