з українськими бурлескними й сатиричними віршами 18 ст., з творами Г. Сковороди. В комічних сценах його п’єс відчутний зв’язок з інтермедіями, з народним театром, зокрема з вертепною драмою. Письменник щедро черпає з джерел народного гумору, використовуючи прислів’я, приказки, не боячись грубого слова і зовнішнього комічного ефекту.
Проте, незважаючи на великі досягнення Котляревського в реалістичному зображені життя, утвердження критичного реалізму в новій українській літературі було здійснене Т. Шевченком. Він підніс у своїх творах ряд найважливіших проблем дійсності, відбив ряд " істотних сторін революції ", що є ознакою справді великого митця.
Творчість Котляревського мала звичайний вплив на дальший розвиток української літератури.
Великий успіх “Енеїди” сприяв у тому, що чимало українських поетів першої половини 19 ст. стали писати в бурлескному дусі. Створилася нова бурлескна традиція.
П’єси Котляревського рано проникли в Галичину. “ Наталка Полтавка ” була перероблена і видана в 1848 році в Станіславі. Переробка полягала в пристосуванні до місцевих умов.
Високо оцінили творчість Котляревського Шевченко ( хоч і вказував на деяку обмеженість “Енеїди” щодо народності ), Франко, Панас Мирний і т.д. Вони підносили саме прогресивні сторони творів, його зв’язок з народним життям.
3. Історизм у творчості Котляревського
Кожен художній твір народжується в атмосфері свого часу більшою або меншою мірою імпліцитно містить дух певної історичної епохи. З цього погляду навіть міфологічні події й герої гомерівського епосу, де відбилося ставлення людини до природних і надприродних сил, є історичними, оскільки відбивають тодішній стиль мислення, суспільної свідомості та уявлення того часу про світ.
Сказане має безпосередній стосунок до того ідеологічного та естетичного контексту, в якому розвивалася і творчість І. Котляревського. Його “ Енеїда ” як справді великий твір мистецтва становить високоінтегровану ідейно-художню систему, в яку традиція і нове входять у надзвичайно широкому діапазоні – від міфу, міфологічного мислення, епопейного світу Вергілія до народної поезії та просвітительських ідей кінця 18 – поч. 19 ст.. В синтезі функціонування згаданих елементів набуває в поемі якісно інших рис, майже ніде не збігаючись з їхньою функцією в тих структурах, з якими вони генетично зв’язані.
Виходячи з просвітительського відчуття часу й історизму, Котляревський рішуче пориває з універсальною художньою системою Вергілія і переходить на позицію конкретно-історичного зображення дійсності: “ традиційна для бурлеску анахронічність і позаісторичність розповіді перетворюється у Котляревського на хронологічно дуже точну й витриману в самих дрібницях оповідь, в якій античність греко-римського світу систематично замінюється історичною дійсністю України переважно другої пол. 18 ст. ”. За свідченням С. Стебліна-Камінського, знання Котляревським історії України, всього того, що стосується її народного побуту, було дуже широкі, і це підтверджується, зокрема, наявністю багатьох історичних та етнографічних реалій в його творах, які давно вже описані дослідниками.
Історизм соціальних характеристик героїв і персонажів у творах Котляревського органічно поєднується з історизмом національних типів. Усі вони могли зформовуватися тільки за умов буття українського народу й несуть сутнісні риси своєї етнічної ментальності. В “ Енеїді ”, за визначенням О. Білецького, це – люди “ винятково здорової і могутньої плоті ”, “ неймовірної сили ” і хоробрості. Тим, хто сумнівався в існуванні українського народу, Котляревський показав його як незвичайну своєю могутністю стихію.
Людина нового часу, Котляревський, за словами М. Гудзія, “ далеко відійшов од тих політичних устремлінь, що надихали стару Україну, і став віч-на-віч з новими завданнями життя, тобто з тими завданнями, які випливали з повного політичного й загальнокультурного злиття України з Росією ”. Котляревському ж йшлося зовсім про інше – про можливе на той час збереження самого українського народу, його мови, культури. І тут повністю не можна погодитися з М. Гудзієм про цілковитий відхід Котляревського від політичних устремлінь “ старої України ”, тобто часів козацького самоврядування.
При фабульному збереженні провінціальної місії Енея як засновника Римської держави Котляревський характеризує цей акт як час, коли Еней “ на панщину весь світ погонить ”. У його поемі з’являється новий ідеологічний центр – ідеалізація устрою України часів Гетьманщини, намагання в нових історичних умовах ( повної ліквідації політичної самостійності України ) хоч якоюсь мірою обґрунтувати збереження чи відновлення бодай урізаних автономних прав України. Робить він це головним чином за допомогою уподібнення певних епізодів епопеї Вергілія до українських реалій та ілюзій. Так, наприклад, при завоюванні Енеєм Лації до нього висувається вимога, “ щоб латинське плем’я Удержало на вічне врем’я ймення, мову, віру, вид ”.
Як відомо, в часи Котляревського існувала думка про збереження “нерегулярного” козацького війська, яку поділяли генерал-губернатори Полтавської та Чернігівської області. Рішучим противником “ федеральних об’єднань провінцій ” виступав голова Державної ради і Комітету міністрів В. Кочубей, що, очевидно, і стало головною причиною зміщення князя Репніна з посади малоросійського генерал-губернатора. Котляревський послідовно прославляє часи Гетьманщини та боєздатність славних козацьких полків Лубенського, Гадяцького і Полтавського, що були тоді основою адміністративного устрою Лівобережної України. Козацькі полки як своєрідний гарант автономії України могли б успішно “ справляти повинність ” і щодо оборони імперії від зовнішніх боргів, бо за своєю “ натурою ” козак “ до війни самий злий гад ”. Саме в цьому аспекті слід, думається, підходити до образів Низа й