у вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. Більшість з них увійшла до циклу “Тиша і грім”, частково – до циклу “Земне тяжіння”
Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій “Люди різні між нас бувають…” та “Пригадую усе слова…” Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає “совістю і душею” і “щасливим щастям”. Самовіддане глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші “Ображайся на мене, як хочеш”. У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, розмінюючи кохання на дрібниці:
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання - у нас віки.
Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона прийшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов’ями, вона тягнеться за чудовим покликом:
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
Ліричний герой створив для себе образ коханої, далеко від чогось конкретного, реального, кохана з’явилася хлопцеві тільки в романтичних маревах. І ось сталося6 “Вона до мене виплила з туману моїх юнацьких несміливих слів”.
Почуття любові всесильні, вони здатні оповити людину, особливо молоду, здатні направити її на рівну дорогу життя. Поет малює привабливий образ вимріяної в снах любові:
Вона прийшла заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й молила,
Такою ніжною і доброю була.
У душі ліричного героя сталася зміна – і досить примітна: він “не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти…” Образ оспіваного в піснях солов’я українських степів не випадково появився в поезії: він символізує злагоду між людьми, несе добро і щастя.
Людина глибокої душі, В.Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все склалося за бажанням, коли не вдалося висловити коханій те, чим жила душа.
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
Я подарую смуток і біду.
Надзвичайно самокритичний герой у другій строфі вірша:
Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю
Свою усмішку у холодній втомі,
Бездумно, безголово утоплю.
Зворушлива відвертість інтимної лірики Симоненка викликає захоплення, спонукає співпереживати ліричному героєві. Такими є вірші “Розвели нас дороги похмурі”, “Дотліває холод мій у ватрі…”, “Я тобі галантно не вклонюся…” У цих поезіях багато тривоги, муки, невисловлених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона “крихітна”, “мила” і “прозора, мов ранкова тінь”, ДО цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вогнищі життя (ватрі) “Дотліває холод”.
Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини коханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити жахливого від дріб’язкового , мізерного. Життя, звичайно, “не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль”, але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане “Пробач…, моя вина”, як у вірші “Моя вина” рятує кохання, допомагає подолати кризу.
У вірші “Є в коханні і будні і свята…” В.Симоненко показує, як буває часто не просто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, а надто гармонію в інтимних почуттях… Ліричний герой розуміє, якими складними і суперечливими можуть бути ці почуття. Поет добирає слова антоніми (будні і свята, радість і жаль), за допомогою яких досягає повноти художньої виразності думки:
Але певен, що жодного разу
І вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Любов у душі “щедро… б світила” і знову й знову оновлювала б людські почуття. Цікаве закінчення поезії:
Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!