Романтизм прийшов в Україну з запізненням. Розірвана між сусідніми державами, не маючи єдиної нації та традицій цілісної культури, насильно відірвана від Заходу і приєднана до азійської за суттю Російської імперії, Україна не могла рівнятися на передові культурні процеси. Коли відлуння Французької революції розбудило національну свідомість десятків західних народів, спричинило підйом письменства, виникненна абсолютно нових форм і ідей, в закріпаченій Україні панував “золотий спокій”. Треба зазначити, що сама вона, залишаючись острівцем майже незайманої природи і ще не остаточно підкореного духу, пам*ятаючи про козацькі традиції, стала спершу об*єктом інтересу та замилування романтиків іноземних. Волелюбність, внутрішній конфлікт, сама ідея козаччини – усе це вилилося в утопічний образ козацької республіки, в образи Мазепи, Хмельницького та інших українських проводарів, що їх експлуатували відомі поети та письменники-романтики. В польській літературі виникла романтична “українська школа”: Богдан Залєський, Мальчевський, Грабовський, Чайковський, Гощинський тощо. Усі вони, ідеалізуючи героїчні події, пов*язані з козацтвом, в романтичних традиціях оспівували Україну. Не обійшовся без української теми і найбільший польський поет Адам Міцкевич. В Росії романтики також постійно звертаються до українських тем: Пушкін, Рилєєв, зрештою – Гоголь, який завдяки зображенню українського колориту виробив власну унікальну манеру. А тим часом і в самій Україні, здебільшого на найкультурнішій у той час Слобожанщині та в австрійській Галичині, закладалися підвалини власного нового письменства, яке неодмінно мусило пристати до течії романтизму.

Темп та основні правила романтизму, що завдавалися Байроном, Шеллі, Вальтером Скоттом, Гюго та іншими на заході, могли модифікуватися в залежності від грунту, на який вони потрапляли – але головні теми та мотиви залишалися. Лицарство, яке оспівувалося романтиками, в Україні мало форму козацтва – в цьому плані Україна вигравала, бо її від козацтва відокремлював набагато менший проміжок часу (кілька десятиліть), аніж Західну Європу – від її лицарства (століття). Але головною тенденцією був все-таки інтерес до всього простонародного, етнічного, відродження та обробка фольклорних форм та сюжетів, розробка міфологем. Романтичний сюжет повинен був бути прямо чи метафорично фантастичним, персонажі – народними. Кожна культура створювала свій набір типових героїв, серед яких важливу роль відігравали чорти, відьми, вовкулаки, водяники – “родзинка” народного фольклору.

В. М. Гнатюк у своїй праці “Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків”, написаній на початку двадцятого століття, дає вичерпну характеристику усім складовим української демонології. Яка, як зазначає автор, “не є в цілості оригінальним витвором нашого народу, лише спільним добром усіх слов*ян, хоч поодинокі епізоди та подробиці є оригінальні”. З цим твердженням можна не погодитися хоча б з огляду на те, що українська демонологія займала в свідомості українців 17-18 століття набагато важливіше місце, ніж у свідомості будь-якого з слов*янських або неслов*янських народів, і зазнала найбільшого художнього, образного розвитку. Характерною рисою української демонології є провідна роль такого предствника нижчої демонології, як чорт. Інші його назви – біс, диявол, дідько, щезник, сатана тощо. “Образ чорта, - свідчить Гнатюк, - потерпів сильно під християнським впливом і переважно затратив свої первісні прикмети. За українською легендою, уся нечиста сила, що є на землі, взяла свій початок від чорта. “

Чорт, існуючи у вигляді легенди в свідомості українців протягом століття, набуває ознак людини. “Чорти родяться так, як люди, женяться, але не вмирають. Постають також з дітей, що вмирають нехрещеними. Діти їх – як людські, тільки розуму не мають. “ Вигляд чорта також наближений до людського, з певними рисами: хвіст, свиняча твар тощо. Українець знав про чорта так багато подробиць, і його віра в нього була настільки міцною, що з часом страх перед ним повинен був змінитися цікавістю та сміхом.

Незважаючи на те, що чорти – найпопулярніші і , сказати б, найулюбленіші демони українського фольклору, і саме вони цікавили українських романтиків найбільше, важливою є роль іншої нечистої сили. Це домовики – домашні духи, лісовики – пастухи звірів, чугайстри – закляті лісові люди, водяник – старший над русалками, водяний дух, блуд – дух, що перекидається на тварину і заманює людей у ліс, русалки – що потопилися під час купелі, які лоскочуть людей до смерті (їхні лісові аналоги – мавки иа лісниці), різні види мерців (кожен, в залежності від того, якого роду неприродньої смерті вони зазнали, має свої особливості), вовкулаки та опирі, і, зрештою, відьми. Відьми, в свою чергу, бувють родимі – це справжня нечиста сила, і вчені – прості жінки, які вивчають відьомську справу. Усі ці істоти фігурують в українському фольклорі, вони були охоче перейняті українською літературою.

Необхідно зазначити, що чорт – більше комедійна, ніж трагічна постать в очах українців. З чортом пов*язана безліч оповідок, приказок, байок, казок та жартівливих пісень. Для міфологем з протистоянням чорта людині характерна перемога саме людини. Тим часом інша нечиста сила – домовики, русалки, лісовики – будучи успадковані від дохристиянських предків, є здебільшого трагічними фігурами, і в двобої з людиною зазвичай виграють.Із русалками пов*язаний надзвичайно стійкий русальний обрядовий цикл, що справляється у русальний тиждень (тиждень до клечальної неділі). Тому, приміром, для своїх трагічних балад Шевченко обрав образ русалки, тим часом як в творах на українську тему Миколи Гоголя частіше бачимо чорта. Чорт також – один з постійних героїв народних святкових театрів – вертепів, втілення темних сил, які