Отже, хоч “першою ластівкою” романтизму в Україні називають твори Котляревського, перше справді вагоме слово на цій царині належить Петрові Гулаку-Артемовському (1790-1865). З його ім*ям пов*язане виникнення (вірніше, прищеплення) на українському грунті таких жанрів, як байка, балада, філософський вірш, послання, віршові гуморески, приказки, побрехеньки. Треба сказати, що велика роль байок, казок та подібних невеликих дидактичних або сатиричних жанрів пояснюються розвитком цих жанрів у романтичній літературі Європи. Він, а також “батько української повісті” Григорій Квітка-Основ*яненко, стимульовані досвідом російських романтиків (гурток Срезнєвського тощо), писали українською мовою лише для збереження відповідного колориту, для надання картинам реалістичності. В побуті, листуванні та журналістиці (яка в той час на Слобідській Україні швидко розвивалася) вони користувалися здебільшого російською мовою. “Маруся”, “Сердешна Оксана” Квітки повторюють сентименталістські характери російських письменників. Тим часом нові і нові письменники, що з*являлися на українському небосхилі, мусили йти по стопах саме Квітки та Гулака. Це були серйозні поети – Лев Боровиковський, Євген Гребінка, Амвросій Метлинський – та декілька десятків таких, що являють собою невеликий інтерес.

Першим, хто справді створив відмінну від європейської та російської манеру, засновану на романтизмі, але не повністю залежну від його законів, був Тарас Шевченко – явище не тільки нетипове, а навіть унікальне як для України, так і для всього світу. Для нього інтерес до народної міфології та демонології був природнім, як частина навколишнього життя, одна з характерних особливостей України. В своїх перших творах, за словами С. Єфремова, Шевченко “платить ще велику подать художньому романтизму та оспівуванню минулого України під впливом загального напряму в тодішньому письменстві та специфічних обставин українського життя тих часів”. В першому серйозному творі Тараса Григоровича - “Причинна” (1837 рік) зустрічаємо:

Може, вийшла русалонька

Матері шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

З подальшого розвитку подій видно, як досить реально вимальовується образ русалок, “нехрещених”, які цілою родиною виринають з Дніпра. Русалки, залоскотавши до смерті причинну, повертаються до річки з третіми півнями, а козак, що кохав загиблу дівчину, скінчає життя самогубством. Цей твір – типова романтична балада, схожі сюжети можна знайти у Гете, Байрона та інших поетів-романтиків. Знайомого з їхнім доробком Шевченка бентежила свіжа, гостра тематика цих творів, він готовий був наслідувати їх у подальшій творчості, і хтозна, можливо, якби на його долю не перепало так багато страждань, він не став би співцем народного лиха і символом української нації, йдучи далі протореним шляхом традиції романтизму.

У вірші “Вітре буйний, вітре буйний. . . “ (1838) також згадується русалка, а поезія “Утоплена” є поетично оформленою народною легендою про русалок. Матір, що бажала смерті дочці, загибає в воді разом з нею, а її коханий добровільно обирає життя в воді з русалками. Шевченком відтворений сюжет, що зберігся в народних піснях (“Русалонька”, “Русалчина ніч”, деякі обрядові пісні з русальних свят) та багатьох переказах, що з незначними модифікаціями знаходимо у фольклорах усіх слов*янських народів.

Після тривалої перерви,заповненої більш зрілими з ідейної точки зору творами, серед яких такі шедеври, як “Гайдамаки”, “Перебендя” тощо, Шевченко пише в 1846 перший варіант вірша “Русалка”. Завершено цей твір у 1858 році у Нижньому Новгороді. Але тут сюжет зустрічаємо вже оригінальний, Шевченківський: матір-покритка топить (пускає по воді) дочку, щоб вона, ставши русалкою, помстилася своєму батькові-пану. Дитина стає русалкою. Вона гуляє разом з іншими та виглядає батька:

А може, вже поєдналась

З паном у палатах,

Може, знову розкошує

Моя грішна мати?

Фінал поезії, дописаний вже в 1858 році, досить несподіваний: матір, вийшовши на берег погуляти, сама стає жертвою русалок. Не тішиться тому лише її дочка, яка знаходиться серед них. У даному випадку матір сама платить за злочин, скоєний над дочкою, але русалки – це скоріше сліпа доля, що могла вбити будь-кого.

Окрім русалок, у творчості Шевченка фігурують живі істоти, що мають в очах українців магічну силу, і з якими пов*язано багато легенд: сова (сич, пугач), крук (ворона) та інші. Вони підсилюют ореол трагізму, характерний для романтичних творів.

З роками роль народної міфології в поезіях Шевченка зменшується, як і вплив на нього канонів романтизму, і після заслання фактично втрачає своє значення, поступившися місцем тим проблемам, які Шевченко мав (чи мусив?) розкривати як “національний пророк” українського народу.

Найпізніше своє втілення знайшла українська демонологія у творах “запізнілого романтика” Олекси Стороженка (1805-1874). Обставини відірвали його від України, і він у своїх писаннях живився здебільшого згадками, вводити видуманий образ рідної землі. “Закоханий чорт”, “Одружений чорт”, “Скарб” та інші оповідання Стороженка, не обтяжені глибоким змістом, є просто симпатичними та іноді смішними картинками з українського життя та побуту. “Оповідання Стороженка, - пише С. Єфремов, - читаються залюбки, легко, та легко ж і забуваються, не кидаючи в душі глибшого враження, не засіваючи того зерна плодючого, що має прорости і врожай дати. “Повість “Марко проклятий” – українське втілення образу Вічного Жида – так і не була завершена Стороженком. Чорт – головний герой багатьох оповідань – виступає ще більш олюдненим, аніж у народному фольклорі, йому стають притаманні такі людські ознаки, як любов, образа, страх тощо.

Класична тема, притаманна романтизму – нечиста сила – знайшла в Україні надзвичайно родючий грунт, і дала, підживлена народним фольклором, прекрасні плоди, що вплинули на подальше