Морфоскульптура

Курсова робота

В Українських Карпатах є рельєф, у створенні якого важли-ву роль відіграли не тільки ендогенні, а й екзогенні процеси. Періоди інтенсивних тектонічних рухів змінювалися періодами відносного тектонічного спокою. З періодами відносного тек-тонічного спокою пов’язують формування денудаційних і дену-даційно-акумулятивних поверхонь вирівнювання.

Поширення елементів морфоскульптури чітко узгоджене з головними морфоструктурами і є наслідком діяльності ерозій-них, гравітаційних, нівальних, льодовикових та інших процесів, які руйнують гірські породи, зносять, переносять і відкладають продукти руйнування.

Більшість дослідників виділяє вертикальну поясність і го-ризонтальну зональність морфоскульптурних елементів. Типо-вим для вертикальної морфологічної поясності та ярусності ре-льєфу Українських Карпат є наявність реліктів поверхонь вирів-нювання у верхньому ярусі гір (1 500-2 000 м), пологих денудованих верхньотерасових схилів у середньому ярусі (700-1 500 м) і чітко виражених терасованих, а часто і стрімких схилів у ниж-ньому ярусі (400-700 м) (Цись, 1968).

Регіонально-типологічні особливості теж є важливим чин-ником, який визначає характер морфоскульптури. Суттєві відмінності в морфоскульптурі характерні для морфоструктур різного порядку (або ж таксономічних одиниць геоморфологіч-ної регіоналізації). Наприклад, у Полонинсько-Чорногірських Карпатах П. Цись (1968) виділив два типи вертикальної морфо-логічної зональності: Свидовецько-Чорногірський і Полонинсь-кий.

Верхній ярус Свидовецько-Чорногірського типу П. Цись (1968) характеризував наявністю: а) реліктів поверхні вирівню-вання ("Полонинський пенеплен"), над якою підносяться бане-подібні або округло-конусоподібні вершини,трапляються ка-м’яні розсипи та "висячі долини"; б) реліктових крутосхилових карів з добре вираженими ригелями, іноді з каровими озерами і троговими долинами; в) тектонічно-денудаційних уступів та ерозійно-гляціальних улоговин ("нижні котли" Чорногори); г) мо-ренних пасом і горбів у верхів’ях долин; д) крутих водозборів і схилів долин у приполонинській зоні, щільно задернованих лу-говою рослинністю, які слугують вогнищами зародження бур-хливих потоків.

У середньому залісненому ярусі П. Цись (1968) виявив пере-важно виположені середньогірні схили видовжених відрогів, на яких збереглися фрагменти нижчих денудаційних поверхонь і верхніх терас. Крутість схилів - від 15-20° і більше. У нижній частині схили переходять у круті.

Терасовані ділянки нижнього ярусу мають фрагменти цо-кольних терас, укритих алювіальними галечниками і суглинка-ми. Круті уступи терас часто ускладнені зсувами, на поверхні — численні конуси винесення гірських потоків.

Для Полонинського, також триярусного, типу характерні ви-разні релікти давньої поверхні вирівнювання, над якими підніма-ються поодинокі вершини. Місцями трапляються кам’яні роз-сипи та осипи. У пригребеневих частинах схилів водозбірні ба-сейни, можливо, оброблені гляціально-нівальними процесами.

Середній, заліснений ярус, переважно крутий, ущелиноподібний, нижній - цокольно-терасовий, стрімкий і подекуди обвальний. Більшість гірських потоків, які перетинають ці два яру-си, має велику крутість падіння і селенебезпечність.

Під час аналізування морфоскульптури Полонинсько-Чорногірських Карпат виділяють такі реліктові типи: а) денудаційні поверхні вирівнювання; б) льодовиково-денудаційні та льодо-виково-акумулятивні форми плейстоценових зледенінь; в) екстрагляціальні форми. Характер сучасного рельєфу також зумов-лений успадкованими морфоскульптурами - річковими долина-ми з комплексом високих, середніх і низьких терас. Окремо тре-ба розглядати характер поширення і динаміку розвитку сучас-них екзогенних процесів, які створюють відповідні морфо-скульптури.

1.1. Реліктові форми рельєфу

1.1.1. Поверхні вирівнювання

Формування найдавніших поверхонь вирівнювання біль-шість дослідників пов’язує з міоценом (ранній міоцен, гельвет, верхній тортон, нижній сармат). Така розбіжність щодо віку пов’язана, насамперед, з існуванням різних думок щодо кількості поверхонь вирівнювання на південно-західних і північно-східних макросхилах Українських Карпат.

Поверхні вирівнювання у Полонинсько-Чорногірських Кар-патах одним з перших вивчав Є. Ромер (1909), який досить де-тально описав поверхні, розміщені південніше хребтів Свидівця, Урду.

Цікаві думки щодо існування єдиної поверхні вирівнюван-ня на північно-східних і південно-західних макросхилах Україн-ських Карпат висловив С. Рудницький (1905, 1925), який упер-ше ввів термін "пенеплен" для території, розміщеної на захід від долини р. Стрий. Існування поверхні вирівнювання на півден-но-західних макросхилах С. Рудницький (1925) обґрунтував та-кими доказами: 1) постійністю висот хребтів і окремих вершин; 2) "плайками" Свидовецького хребта й південними відгалужен-нями Полонин Красної і Боржави; 3) межирічними хребтами ме-ридіонального напряму над Пінею, Латорицею, Вічею, Рікою і Тереблею; 4) напрямом і загальним характером головних і по-бічних річкових долин та ін.

Ідею єдиного "полонинського пенеплену" підтримували Г. Алфер’єв, М. Єрмаков, Г. Раскатов, П. Цись. Фрагменти цієї поверхні займали пригребеневі вирівняні ділянки хребтів і окремих вершин на обох макросхилах. Вік її датували різними етапами міоцену.

На південно-західних макросхилах О. Спиридонов (1952) і П. Цись (1957) виділили три денудаційні поверхні на відносних висотах 900-1 100, (релікти "полонинського пенеплену") 500-600 і 150-250 м. І. Гофштейн (1964,1995) найвищу поверхню з віднос-ними висотами 750-900 м назвав поверхнею Урду, а з відносни-ми висотами 500-600 м - Підлолонинською. Він також виділив ще підняті ділянки поверхонь Урду і Підполонинської, куди за-числив пригребеневі ділянки хребтів з максимальними висота-ми у масивах Свидівця та Чорногори (Урду) і Полонинського хребта (Підполонинська).

До поверхні Урду у Свидовецькому масиві, крім хребта Урду на межиріччі Тиси-Косівської, належать хребти і невеликі ма-сиви на межиріччях Косівської-Середньої, Середньої-Крайньої Ріки (Малої Шопурки), Крайньої Ріки-Тересви. У Чорногірському масиві до цієї поверхні долучені південні відгалуження хреб-та Чорногори у басейні Білої Тиси, які займають межиріччя Тиси - Павлика - Богдана - Озірного - Бребенескулу - Бальзатулу.

Переважні абсолютні висоти цієї поверхні в обох масивах становлять 1 300-1 500 м, відносні - 700-900 м.

Велика група дослідників (С. Рудницький, Г. Раскатов, Г. Алфер’єв, П. Цись та ін.) уважає, що обидві поверхні (Урду і Підполонинська) і їхні підняті ділянки є фрагментами єдиної денудаційної поверхні Українських Карпат ("полонинського пе-неплену").

Термін "пенеплен" для молодих складчастих областей, зо-крема Українських Карпатах, використано в попередніх пуб-лікаціях (Кравчук, 1999 і 2005). Пенеплени характерні для щитів та областей завершеної складчастості, у тектонічному режимі