Виділений О. Спиридоновим і П. Цисем пліоценовий денуда-ційний рівень з відносними висотами 150-250 м ув’язується з рівнем 120-180 м акумулятивної тераси р. Тиси на межиріччі Боржави-Тиси північніше м. Виноградова. І. Гофштейн пов’я-зав її з шардинською поверхнею передгір’їв.

Після аналізу педиментів у Словацьких і Польських Карпатах І. Гофштейн (1985) уважав (про це зазначав і сло-вацький геоморфолог Е. Мазур), що виділений О. Спиридо-новим і П. Цисем пліоценовий денудаційний рівень має всі ознаки прирічкової поверхні. Ця поверхня поширена в гірських долинах усіх головних рік південно-західних макросхилів. Абсолютні висоти поверхні зростають від 350 м на виході з гір до 950 м поблизу вододілу. Відносні висоти змінюються повільно - від 150 до 250 м.

Поверхні М. Демедюк (1981) на південно-західних макросхилах Українських Карпат виділив прирічкову верхню (відносні ви-соти до 250 м) і прирічкову нижню (відносні висоти 150-170 м) по-верхні вирівнювання.

Долинні педименти трапляються розрізненими невеликими ділянками у долинах рік Ужа, Латориці, Боржави, Ріки, Тереблі, Тересви, Тиси.

1.1.2. Реліктові форми рельєфу плейстоценових зледенінь

Реліктові форми давньольодовикового рельєфу збереглися у середньогірних масивах Чорногори і Свидівця. Першими дослід-никами, які звернули увагу на реліктові форми льодовикового рельєфу у Чорногорі, були К. Пауль і Е. Тітце (1876). Детальний аналіз масиву Свидівця зробив 1906 р. Є. Ромер у праці "Ероkа lodowa na Swidowcu". У 1937 р. опубліковано книгу Б. Свідерського "Geomorfologia Czarnohory", де досить повно схарактери-зовані льодовикові форми рельєфу. Вивченню структури і гене-зису ландшафту Чорногори присвячені праці Г. Міллера (1961, 1963). Детальні геоморфологічні дослідження у масивах Чорно-гори й Свидівця в 1965-1968 рр. проводила геоморфологічна партія науково-дослідного сектору Львівського університету. У 1988-1990 рр. стаціонарні дослідження екзогенних процесів у Свидовецькому масиві вела науково-дослідна група кафедри гео-морфології. Детальні ландшафтні дослідження Чорногори про-тягом останніх десятиріч виконують науковці кафедри фізичної географії Львівського університету (А. Мельник, Б. Муха, В. Петлін, О. Федірко та ін.).

Давньольодовиковий рельєф Чорногори поділяють на три гру-пи (Свідерський, 1937). Головними формами альпійського рель-єфу є льодовикові кари і долини. На їхнє формування у кожній групі значно впливали структурно-літологічні особливості ок-ремих ділянок, через що льодовикові кари й долини відрізня-ються морфометричними показниками: абсолютними і віднос-ними висотами, шириною і довжиною, крутістю стінок, мезо- і мікрорельєфом днищ карів і долин тощо.

До першої групи належать льодовикові долини, кари і "нижні котли" у верхів’ях Пруту Заросляцького (потоки Заросляк, Брескулець, Арендаж), до другої - долини Пруту Данцерського, Гаджини і Кізі, до третьої - верхів’я Дземброні й Погорільця.

У першій групі крайнім північно-західним каром є Малоговерлянський, розміщений на північ-північно-східному схилі Говер-ли. Абсолютна (усереднена) висота днища кара близько 1 520 м, тилова стінка кару заввишки 330 м і крутістю 35° з невеликими нівальними нішами і численними ерозійними борознами Морфометричні показники в характеристиці льодовикових форм рельє-фу наведені за даними досліджень геоморфологічної партії НДС Львівського університету за 1965-1967 pp..

Борти кару похиліші (22-25°), висоти їх над днищем - 80-100 м, численними є осипи і мікроформи снігового роз’їдання. Вирівняне днище кара завширшки близько 150 м вкрите чис-ленними слабко обкатаними брилами пісковику, місцями забо-лочене. Ригель заввишки 12 м замикає днище кара, нижче розмі-щене торфовище довжиною близько 300 м і шириною 50-75 м. На уступі до "нижнього котла" зафіксовано вал стадіальної мо-рени дугоподібної форми. Нижче від невеликого за розмірами ерозійно-льодовикового "нижнього котла" на лівобережжі пото-ку простежено два вали бокової морени довжиною 250 і 300 м, у будові яких домінують валуни пісковиків і конгломератів чорно-гірської світи, а також дрібніший матеріал пісковиків шипотської та скупівської світ.

Заросляцький кар, один з найбільших у цій групі, розміще-ний між Говерлою та Брескулом і орієнтований з південного заходу на північний схід. Абсолютна висота днища кара близь-ко 1 630 м, висота тилової стінки над днищем - 150 м, крутість -30°. Днище кара завширшки близько 250 м заболочене, у північно-східному напрямі звужене до 125-135 м (у ділянці риге-ля). Нижче ригеля є великий уступ (30°) від кара до нижньої еро-зійно-льодовикової улоговини заввишки 75-80 м (рис. 1.6).

Поміж двома витоками Пруту Заросляцького простежено моренний вал заввишки до 15 м. Ще один моренний вал є північно-східніше водоспаду й має довжину 230-250 м і висоту 10-12 м. На бортах кара трапляються нівальні ніші на абсолютній висоті до 1 775 м.

Рис.1.6. Заросляцький кар

У "нижньому котлі" збереглися один вал бокової і два ве-ликі вали стадіальних морен. Відносна висота валів - 9-13 м, довжина валу бокової морени - близько 350 м. Обидва вали ста-діальної морени перетинає Прут Заросляцький, врізаючись на 7-9 м.

Брескульський кар розміщений між вершинами Брескул і Пожижевська і за розмірами значно менший від двох попередніх (рис. 1.7). Днище кара є на висоті близько 1 540 м і має ширину 100 м, укрите великими і дрібнішими брилами - продуктом роз-мивання морени. Ригель заввишки 13 м і завширшки 60-75 м має дугоподібну форму і перекритий моренними відкладами.

Висота тилової стінки над днищем кара - близько 135 м, крутість - 30° і більше. На тиловій стінці і бортах - численні нівальні ніші, максимальні розміри яких досягають 50-75 м