Структура землекористування в Україні в сучасних умовах

І. Вступ. Проблема раціонального використання земельних ресурсів, що є чи не основною передумовою підвищення ефективності як сільськогосподарського, так й суспільного виробництва в цілому, визначається головним чином структурою землекористування, оптимізацією співвідношень основних його складових. Тому цілком природною й зрозумілою є та увага, яка приділяється зазначеному питанню як в діяльності вищих адміністративних органів влади, так й дослідженнях багатьох вчених-економістів. Різноманітні аспекти земельних відносин в сучасних умовах господарювання розглядаються, зокрема, в роботах Горлачука В.В., Зубця М.В., Даниленка А.С., Добряка Д.С., Месель-Веселяка В.Я. Новаковського Л.Я., Саблука П.Т., Третяка А.М., Федорова А.М., Федорова М.М. і ряду інших економістів. Специфіка пропонованої роботи в тому, що сучасний стан землекористування в Україні розглядається, з однієї сторони, як логічне завершення тих організаційно-економічних перетворень, які мали місце в цій сфері в минулому, а з іншої, - як перехідний етап на шляху утвердження в аграрному секторі ринкових відносин. Методологічною основою дослідження виступав критичний аналіз найважливіших, принципових положень чинного Земельного кодексу.

ІІ. Постановка завдання. Аналіз будь-якого, зокрема, соціально-економічного явища вимагає дотримання певних принципів його дослідження. По відношенню до вказаної тематики такими принципами були:

проблеми підвищення ефективності існуючої на сьогоднішній день системи землекористування слід розглядати лише в комплексі проблем реформування як агропромислового комплексу, так й економіки України в цілому;

кожному конкретному періоду соціально-економічного розвитку України відповідала своя, специфічна форма організації землекористування;

визначальною особливістю сучасного етапу розвитку системи землекористування є формування й налагодження механізму ефективного функціонування ринкових відносин, які за суттю своєю базуються на приватній формі власності на землю;

однією з найважливіших форм узагальнення й регламентації системи землекористування в Україні є земельні кодекси.

ІІІ. Результати. Структура землекористування визначається головним чином характером організації землеустрою в тій чи іншій державі. В Україні на сучасному етапі її розвитку землеустрій підпорядкований, в основному, вирішенню таких питань:

реалізація політики держави щодо науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з усуненням недоліків у розташуванні земель, створення екологічно сталих ландшафтів і агросистем;

інформаційне забезпечення правового, економічного, екологічного і містобудівного механізму регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному, господарському рівнях шляхом розробки пропорцій по встановленню особливого режиму і умов використання земель;

встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;

організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо- і пасовищезмін;

розробка системи заходів по збереженню і поліпшенню природних ландшафтів, відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землюванню малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, по консервації деградованих і малопродуктивних земель, попередженню інших негативних явищ;

організація територій несільськогосподарських підприємств, організацій і установ з метою створення умов ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель.

Основним документом, в якому юридично закріплені основні форми землекористування в Україні, є Земельний кодекс, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року. У відповідності з ним (ст..19) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі:

землі сільськогосподарського призначення;

землі житлової та громадської забудови;

землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

землі оздоровчого призначення;

землі рекреаційного призначення;

землі історико-культурного призначення;

землі лісового фонду;

землі водного фонду;

землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Таким чином, землі сільськогосподарського призначення є однією з основних, найважливіших складових земельного фонду України. Більше того, у статті 23, п. 1. Земельного кодексу говориться: “Землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для потреб сільськогосподарського використання” [6, с.10], тобто офіційно визнається принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення. У зв’язку з цим зауважимо, що вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання слід розглядати в агрогрунтознавчому та юридичному аспектах. З агрогрунтознавчого погляду переважна більшість території України, яка має ґрунтовий покрив, є придатною для сільськогосподарського використання. До складу таких земель входять не тільки землі сільськогосподарського призначення, а й землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення. Землі лісового фонду також придатні для сільськогосподарського використання, якщо вирубати розташовані на них лісові насадження. Однак поширювати викладене у ст.23 Земельного кодексу правило про переважне надання земель, придатних для потреб сільськогосподарського використання, на всі землі, які в принципі придатні для сільськогосподарського використання, немає правових підстав. Адже вимогу вказаної статті про пріоритетність земель сільськогосподарського призначення слід розглядати в контексті вимоги ст..5 Земельного кодексу, у якій закріплений принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Суть цього принципу полягає в тому, що землям, з якими пов’язано забезпечення екологічної безпеки у сфері використання земельних ресурсів, а до них належать землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, землі лісового та водного фондів, законодавство забезпечує статус земель, що особливо охороняються. Отже, при застосуванні на практиці вказаної 23 статті вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання, слід розглядати виключно у юридичному аспекті. З юридичного погляду придатними для сільськогосподарського використання є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури