маса нижньосарматських глин (фракція мен-ше 0,001 мм) складається з гідрослюдистих мінералів типу брамаліту. Це різновидність іліту з великим вмістом води. Сумарна ємність поглинання сарматських глин досягає 49,7 - 55 моль на 100 г породи. В комплексі поглинання двовалентні катіони (Са+2, Мg+2) переважають над одновалентними (Na+,К+). Взаємодіючи з прісною во-дою, нижньосарматські глини збільшують об’єм майже в 2,5 рази. На-бухання найбільш інтенсивне у перші 20 годин, коли їх об’єм збільшується на 70 - 30 %. Ступінь набухання зале-жить від хімічного складу водяних розчинів і концентрації розчи-нених у них речовин. Найбільше набухання глин викликає прісна во-да і водяні розчини гіпану і дисальвану. Глини набухають до глиби-ни 2900 - 3100 м, після чого завдяки дегідратації щільність їх почи-нає зростати і вони літифікуються до аргілітоподібних.
Колекторські властивості теригенних порід визначаються не стільки умовами седиментогенезу, скільки вторинними перетворення-ми. Останні, зокрема, ускладнюють конфігурацію пор і зменшують об'єм початкового міжзернового простору пісковиків за рахунок за-повнення його епігенетичними мінералами.
Певною мірою колекторські властивості порід залежать і від глибини залягання. У Зовнішній зоні на глибині 2500 - 4500 м припли-ви флюїдів були незначними, хоч за піщаністю ці розрізи аналогічні розрізам на глибині 1000-1500 м, де були отримані великі при-пливи. Дослідження показали, що основною причиною відсутності флю-їдів у слабопіщанистих розрізах на великих глибинах є погіршення фільтраційно-ємнісннх властивостей колекторів до стану, характер-ного для порід, давніших за нижньосарматські.
Вплив геостатичного тиску на колекторські властивості піщано-глинистих порід по-різному оцінюють дослідники. Одні вважають, що цього впливу майже немає, інші - що із збільшенням геостатичного тиску колекторські властивості порід погіршується.
Встановлено, що з глибиною міцність і щільність никньо-сарматських пісковиків зростають. Нижче 4000 м в них спостерігаєть-ся заміщення кварцу карбонатами, а також регенерація кварцу і кре-менистого цементу. Текстура пісковиків нечітка, зерна кварцу силь-но кородовані і регенеровані, польові шпати карбонатизовані. В результаті, регенерації кремнезем перевідкладається, і навколо кварцових зерен утворюються регенераційні кайомки. На площах Пинняни, Залужани і Майничі в деяких пластах пісковиків сту-пінь перетворення відповідає значно більшим глибинам залягання, ніж ті, де вони розкриті. Звичайно це горизонти з АВПТ, що приско-рюють вторинні перетворення.
Ущільнення і цементація колекторів під тиском залягаючих ви-ще порід супроводжуються витісненням з глин ‘міжшарової’ води і попаданням її у вище- і частково нижчезалягаючі проникні піскови-ки. Разом з цією водою в пори пісковиків надходять глинистий матеріал, який спочатку роз-міщується на стиках крайніх зерен пласта і обволікає їх, а із за-нуренням осадків на значні глибини відтискується далі та запов-нює поровий простір, зменшуючи його корисну ємність. Встановлено, що глибина проникнення твердих частинок у пісковики досягає 45 - 50 мм і залежить від розміру та форми пелітових частинок, їх мінерального складу; розміру і звивистості пор, а також особливо від величини перепаду тиску і часу. За даними екс-периментів ‘міжшарова’ вода має високу розчинну здатність і в ній міститься в 3,5 рази більше кремнезему, ніж у звичайній. На межі глин з пісковиками завдяки зменшенню поверхневих сил кремнезем із розчину потрапляє у поровий простір крайових частин піс-ковиків. З ростом глибини залягання, а отже, і тиску, пелітові частинки і солі проникають у пісковики все глибше, що веде до збільшення потужностей ущільнених крайових частин і до погіршен-ня колекторських властивостей пластів. Якщо на пласти великої по-тужності цей фактор майже не впливає, то для пластів середньої і особливо малої ( h < 1 м) потужностей він досить відчутний і значною мірою визначає їхні колекторські властивості.
Вторинних перетворень зазнають не лише пісковики (в основ-ному дрібно- і середньозернисті), а також алевроліти і глини.
До таких перетворень належить, зокрема, перехід монтморилоніту в гідрослюду в результаті простої фіксації іонів калію, що поступають з ‘міжшаровою’ водою. Вміст монтморилоніту нижче 2700-2850 м. різко знижується. Тут переважають гідрослюди і змішаношаруваті мінерали. Завдяки змінам молекул у структурах при переході із зв'язаного стану у вільний, ‘відроджені’ води воло-діють підвищеною до того ж диференційованою розчинною здатністю і можуть переносити нафтові вуглеводні. На глибині 2900 м вміст вуг-леводнів становить 180 - 460 г/см3.
До вторинних перетворень належить і діагенез туфових прошарків. На глибині 750 - 950 м (св. 30-Хідновичі, 13-Садковичі, 7-Пиняни та ін.) вони складені ясно-сірими з зеленуватим відтінком пірокластичними туфами, що містять до 93 % гострокутних, іноді сер-поподібних уламків вулканічного скла. Після виверження вулканів і тривалого перебування в атмосфері це скло рівномірно поширилося по всьому дну міоценового басейну Карпат.