Родючість ґрунту, види родючості та їх характеристика

Під родючістю грунту розуміють здатність грунту забезпечувати рослини всіма необхідними умовами росту і розвитку (а не тільки водою й елементами живлення).

Розрізняють фактори та умови родючості грунту. До факторів родючості належать елементи азотного та зольного живлення рослин, вода повітря і теплота, а до умов родючості – сукупність властивостей та режимів, комплексна взаємодія яких визначає можливість забезпечення рослин земними факторами життя і росту. До найважливіших умов, від яких залежить родючість грунту, належать: температурний, водно-повітряний, поживний, фізико-хімічний, біохімічний, окислювально-відновний і сольовий режими.

Родючість грунту є такою властивістю, яка здатна до відтворення і в природних умовах, і при с/г використанні грунту.

О.М.Грінченко вважав за необхідне виділити і використовувати у господарській діяльності три категорії ґрунтової родючості: природну, ефективну і економічну.

За генезою чинників родючості розрізняють три її типи: 1)натуральна (природна); 2) штучна (антропогенна); 3) природно-антропогенна (змішана).

Грунт як природно-історичне тіл володіє визначеною родючістю, яка називається “природною родючістю”. Вона є результатом розвитку ґрунтоутворюючих процесів, які призвели до утворення даного грунту як природного тіла, до якого не доторкалась рука людини. Притаманна лише цілинним землям. Водночас рослинність і мікроорганізми також діють на зміну і напрямок ґрунтових процесів, а, отже і на родючість грунт.

Ефективна родючість грунту. Людина господарською діяльністю впливає на розвиток і зміну родючості грунту; його родючість проявляється у величині врожаю культурних рослин.

Економічна родючість. Економічна родючість – це здатність землеробства, зумовлена соціально-економічними факторами, використовувати і підвищувати природну родючість грунту.

У сучасні літературі часто використовують різні синоніми для позначення категорії родючості грунту. У зв’язку з цим рекомендовано виділяти такі категорії родючості грунтів:

Природна – родючість, яку має грунт у природному стані без втручання людини;

Штучна – родючість, якої набуває грунт в результаті впливу цілеспрямованої діяльності людини (різні види обробітку, внесення добрив, меліорація тощо);

Потенціальна – сумарна родючість, що визначається тими його властивостями, які набуті у процесі ґрунтоутворення та в результаті впливу діяльності і людини;

Ефективна – частина потенціальної родючості, яка реалізується у вигляді врожаю рослин за певних кліматичних і агротехнічних умов;

Відносна – родючість грунту відносно певної групи або окремих видів рослин;

Економічна – економічна оцінка грунту у зв’язку з його потенціальною родючістю та економічною характеристикою земельної ділянки;

Відтворення родючості – сукупність природних ґрунтових процесів або системи цілеспрямованих меліоративних та агротехнічних заходів для підтримання ефективної, ґрунтової родючості на рівні, щ наближається до потенціальної родючості.

Для підвищення ефективної та природної родючості треба впроваджувати науково обґрунтовані системи землеробства, що може забезпечити окультурювання грунтів.

Окультурювання грунтів – систематичне використання заходів щодо підвищення їх родючості з врахуванням генетичних властивостей, вимог сільськогосподарських культур, тобто формування грунтів із більш високим рівнем ефективної й економічної родючості.

Номенклатура і діагностика ґрунтів.

Номенклатура – перелік назв, уживаних у будь-якій галузі науки, техніки тощо.

У ґрунтознавстві – це найменування грунтів згідно з їх властивостями й класифікаційним станом.

Російська наукова номенклатура започаткована в перших працях В.В, Докучаєва за принципом: об’єктам дослідження, тобто грунтам даються лаконічні назви, які відображають певні поняття, є символічними, з широким використанням народної лексики, головний критерій – колір грунту (підзол, білозем, сірозем тощо).

Українська номенклатура базується на принципах, прийнятих в 1977 р., хоча офіційно не затверджених сучасною українською ґрунтознавчою наукою. За існуючими правилами української номенклатури грунтів, у назві грунту повинні бути відображені всі таксономічні рівні. Це здійснюється так. Спочатку дається назва типу грунту, історичне формування назви якого розглянутого вище. Кожний генетичний тип має «центральний» підтип, для якого використовують терміни «типовий», «звичайний». Виділяють також підтипи «перехідні», що повзують центральний із сусідніми типами. Для них використовують цілу низку термінів: таких, що характеризують додаткові процеси (чорнозем опідзолений, чорнозем вилугуваний); таких, що вказують на зміну забарвлення щодо центрального типу (світло-сірі, темно-сірі), морфологічні ознаки, пов’язані з гідротермічним режимом (міцелярно-карбонатні).

Для номенклатури родів вживаються терміни, що характеризують якісні властивості грунтів (солонцюваті, осолоділі, солончакові, глейові), або вказують на реліктові ознаки (залишково-лугові, залишково-підзолисті). Номенклатура різновидів – це назва гранскладу верхніх горизонтів, розряду – назва материнської породи, під розряду – ступінь змитості, окультуреності.

Нова номенклатура грунтів у США багатоступенева і побудована за принципом словоутворення назви грунту з греко-латинських коренів (запропонована в середині 50-х рр. ХХ ст.).

Діагностика – це процес опису грунту відповідно до певних правил із метою віднесення його до тог чи іншого класифікаційного підрозділу.

У вітчизняній генетичній школі ґрунтознавства в основу діагностики грунтів покладено декілька принципів, головні з яких такі:

Використання профільного методу.

Комплексний підхід до діагностики грунтів полягає в тому, що необхідно витримати повну картину грунту як єдиного цілого на основі аналізу та характеристики ряду властивостей і ознак – морфологічних, фізичних, хімічних, фізико-хімічних, біологічних, агрономічних;

Порівняльно-географічний аналіз широко використовується в діагностиці грунтів для зіставлення одних грунтів з іншими з урахуванням ареалів їх розповсюдження й відмінності або подібності комплексу факторів ґрунтоутворення.

Генетичний принцип діагностики грунтів передбачає першочергове використання тих властивостей і ознак, які безпосередньо пов’язані з генезисом.

При діагностиці грунтів, змінених людиною в процесі вирощування сільськогосподарських культур, окрім морфогенетичних даних, велике значення мають результати агрохімічних і агрофізичних аналізів, а також дані про середньо багаторічну врожайність за умови відповідного рівня агротехніки.