Клінічні варіанти інфекції, спричиненої вірусом Епштейна-Барр, у дітей

У своїй практичній діяльності лікарі багатьох спеціальностей стикаються із захворюваннями, спричиненими вірусами герпесу [5, 7, 8, 12]. На сьогодні відомо 8 антигенних серотипів вірусів герпесу:
· простого герпесу 1 і 2 типів;
· вітряної віспи – оперізуючого лишаю (вірус герпесу 3 типу);
· Епштейна-Барр (вірус герпесу 4 типу);
· цитомегаловірусу (вірус герпесу 5 типу);
· герпесу 6, 7 і 8 типів [6].
Віруси герпесу надзвичайно поширені в популяції і здатні вражати практично всі органи й системи організму [8, 12, 14, 15].
Віруси герпесу вирізняються поліорганним тропізмом. Патогенез усіх інфекцій, спричинених ними, характеризується здатністю до тривалого персистування в організмі. При цьому вірус може зберігатися в клітинах у вигляді провірусу, інтегрованого у геном клітини [2]. Усім вірусам герпесу притаманні виражена імуносупресивна дія та пригнічення клітинних і гуморальних реакцій імунітету [2].
Однією з найпоширеніших є інфекція, спричинена вірусом Епштейна-Барр (ВЕБ) [1, 4, 5, 12, 13, 16, 17, 19].

Історія вивчення
З-поміж усіх форм ВЕБ-інфекції першим було описано інфекційний мононуклеоз (ІМ) під назвою «ідіопатичне запалення лімфатичних залоз». Це здійснив у 1884 р. відомий російський педіатр М.Ф. Філатов, який відзначив дитячий характер захворювання та його заразність [4, 5, 9, 10]. Німецький педіатр Е. Пфейффер у 1889 р. описав спалах зазначеної інфекції, названої тоді «лихоманкою Пфейффера». У 1920 р. захворювання отримало назву «інфекційний мононуклеоз», остаточно затверджену лише в 1961 р. на Міжнародному з'їзді інфекціоністів [4, 5, 9, 10].
Вірус Епштейна-Барр було вперше виділено з клітин злоякісної лімфоми Беркітта в 1964 р. і названо за прізвищами британських учених, які його культивували [4, 9]. У 1968 р. було встановлено причинний взаємозв'язок ВЕБ та ІМ (тоді серонегативний працівник лабораторії захворів на ІМ і набув ВЕБ-антитіла) [4, 19]. З часом виявилося, що ВЕБ, крім ІМ, ініціює виникнення цілої низки інших захворювань. Об'єднує ці хвороби безконтрольне збільшення кількості ВЕБ-інфікованих В-лімфоцитів на тлі порушеного імунологічного розпізнавання ВЕБ-зв'язаних антигенів [16-19].

Етіологія
Основна характеристика вірусу Епштейна-Барр:
· В-лімфотропний ДНК-утримуючий вірус людини;
· належить до родини вірусів герпесу (Herpesviridae);
· входить до групи г-герпесвірусів;
· є вірусом герпесу людини 4 типу;
· містить суперкапсид (зовнішня оболонка), нуклеокапсид, двоспіральну молекулу ДНК;
· має онкогенні властивості;
· проявляє тропізм до В- та Т-лімфоцитів.
Будову ВЕБ наведено на . Зрілі віруси мають сферичну форму діаметром 150-200 нм ВЕБ, зовнішню оболонку (суперкапсид) та нуклеокапсид, між якими розташовано тегамент, що містить білки, необхідні для ініціації реплікації, а також лінійну двониткову молекулу ДНК [2, 19]. На поверхні вірусу в складі суперкапсиду містяться глікопротеїнові молекули (глікопротеїнові шипи), найважливішими з яких є gp350, gp85, gp25, gp42 [1].
ВЕБ має специфічні антигени: капсидний (VСA), ядерний (EBNA), ранні (дифузний (EAD) та локалізований (EAR), мембранний (МА) [1, 2]. Час появи та біологічна значущість цих антигенів не однакові. Знання термінів появи різних антигенів та виявлення антитіл до них дають змогу з достатньою достовірністю діагностувати фазу Епштейна-Барр-вірусної інфекції (ЕБВІ): гостру, латентну, хронічну ВЕБ-інфекцію та її активацію.
Під час дослідження штамів ВЕБ, виділених у хворих із різними клінічними формами ВЕБ-інфекції з багатьох географічних ареалів, суттєвих розбіжностей між цими вірусами не виявлено [19].

Епідеміологія
ВЕБ поширений на всій земній кулі. У країнах, що розвиваються, в соціально несприятливих родинах більшість дітей інфікується ВЕБ у віці до 3 років, а решта населення – до повноліття. В розвинутих країнах інфікування ВЕБ може відбуватися пізніше [19].
ВЕБ виділяється з організму хворого або вірусоносія з орофарингеальним секретом – основним джерелом інфікування [4]. ВЕБ передається повітряно-краплинним шляхом через інфіковану слину, часто навіть через поцілунок матері, тому інколи ІМ називають «хворобою поцілунків». Діти нерідко заражаються ВЕБ через іграшки, забруднені слиною хворого або вірусоносія. Можливі гемотрансфузійний та статевий шляхи передачі інфекції [4]. Описано випадки вертикальної передачі ВЕБ від матері плоду, припускають, що цей вірус може призводити до розвитку вродженої ВЕБ-інфекції [4, 12, 15].
Контагіозність ЕБВІ помірна, що, ймовірно, пов'язано з низькою концентрацією вірусу в слині. У поширенні інфекції значну роль відіграє спільне користування хворих та здорових людей посудом, білизною [19]. Активації інфекції сприяють фактори зниження загального та місцевого імунітету [19].

Патогенез
ВЕБ характеризується тропністю при взаємодії з клітинами слизового епітелію, ротоглотки та В-лімфоцитами, що призводить до зараження саме цих клітин [1, 4, 5, 9, 19]. У разі проникнення ВЕБ в організм відбувається зараження епітелію слизових оболонок, переважно мигдаликів, з подальшим або, можливо, одночасним зараженням лімфоцитів [9, 19]. Найбільш вивченим є механізм взаємодії ВЕБ із В-лімфоцитами [1]. На поверхні вірусу в складі суперкапсиду розміщується кілька типів глікопротеїнів: gp350, gp85, gp25, gp42 [1]. При взаємодії із В-лімфоцитом провідну роль відіграє gp350. Цей глікопротеїн має амінокислотні послідовності, подібні за складом до компонента комплементу С3gp, і взаємодіє із молекулою CD21 на поверхні В-лімфоцита [1]. В результаті цієї взаємодії вірус прикріплюється до клітини й потрапляє всередину [1, 4]. Крім цього, для пенетрації клітинної мембрани необхідна взаємодія комплексу з кількох глікопротеїнів – gp85, gp25 й gp42 [1, 4]. З інфікованими клітинами ВЕБ розповсюджується в інших лімфоїдних тканинах та периферичній крові. Патогенез ВЕБ-інфекції наведено на .
Існують певні розбіжності в інфікуванні епітеліоцитів та лімфоцитів.