Дволикий ВІРУС

Віруси мають вкрай погану «репутацію», тому дивуватися не доводиться. 1707 року в Ісландії від чорної віспи загинуло понад дві третини люду, а коли іспанські колонізатори занесли пошесть до Америки, то тільки в одному індіанському селищі з майже тисячного населення лишилася тільки чверть мешканців. Гепатити, поліомієліт, жовта гарячка, енцефаліт, кір, грип, нарешті пострах сучасності — синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — ось далеко не повний перелік «злодіянь» вірусів.

І все-таки їхня роль у природі не така однозначна, як це здається на перший погляд.

Чого вони від нас хочуть

«Віруси найкраще вбивати антибіотиком», — можна прочитати в медичних рекомендаціях. Антибіотик прийняти — не проблема, але як знищити утворення, чия належність до життя викликає сумнівів?

Речовина спадковості — нуклеїнова кислота, вбрана в білкову «шубу», де може бути ще й трохи жирів, вуглеводів та іонів металів — ось що таке вірус. Ані тобі ферментів, що забезпечують обмін речовин, ані тілець, де відбувається білковий синтез.

Не ростуть, не живляться, не розмножуються, не дихають, не розвиваються, ще й здатні кристалізуватися, як кухонна сіль. Чим, власне, вони відрізняються від молекул, з яких складаються мінерали?

Відомий американський президент Т. Рузвельт хворів на той самий поліомієліт, що й єгипетські фараони. Звідтоді, за п’ять тисяч років, змінилося кілька сотень людських поколінь, а поколінь вірусів — у 100 000 разів більше, бо як цілісна система вони існують лічені години. Однак вірус поліомієліта зберіг свою індивідуальність: отже, цим сутностям притаманна спадковість.

Добре досліджений «сингапурець», котрий 1967 р. спричинив велику епідемію в Європі, повернувся туди в 1987-1988 рр. уже із зовсім іншими характеристиками, й розроблені на той час протигрипозні препарати виявилися неефективними. Це означає, що вірусам властива мінливість, ще й явно завищена.

Деякі об’єкти неживого світу виявляють таку незаперечну ознаку життя, як пам’ять, а тут маємо вже дві ознаки. Та чи достатньо цього, щоб віруси можна було «вбити»?

Відповідь на запитання, живі чи неживі ці сутності, залежить від того, де вони перебувають. Якщо в довкіллі — повітрі, воді, грунті, на поверхні предметів — то неживі, зате в клітині якогось організму вони не просто оживають як випущений з яйця «Кощій Безсмертний», а й часом стають загарбниками, які підступно проникають за «фортечні стіні», захоплюють там «штаб оборони» — чужу речовину спадковості — і примушують її виконувати свої «розпорядження» замість відновлювати власну генетичну інформацію та кодувати необхідний для життєдіяльності білок — продукувати нові віруси. Клітина, звісно, приречена.

Такий сценарій розвитку стосунків між інформаційним паразитом і клітиною-хазяїном, куди він проникає, найкраще вивчений на прикладі функціонування бактеріофага — вірусу, який для свого розмноження використовує бактеріальну клітину. Уявіть собі схожу на медичний шприц конструкцію, яка прикріпляється до оболонки бактерії, розчиняє її і впорскує туди свій вміст. Відповідні ферменти клітини-хазяїна, не відрізняючи вірусної ДНК або РНК від власної, створюють копію, яка, від’єднавшись від генетичного матеріалу, стає вірусною частинкою. Бактерія гине і тисячі «вовків у овечій шкурі» виходять з неї на «оперативний простір».

З бактеріями у нас теж неоднозначні стосунки, відтак медики сподіваються, що на зміну антибіотикам, які втрачають свою дієвість, прийде природніший спосіб приборкування хвороботворних сил: фаготерапія. До речі, цією технологією володіли ще запорозькі козаки, заліплюючи рани «приправленим» порохом павутинням, на ньому ж повно фагів — природних ворогів збудників запальних процесів. Порох, за браком чогось делікатнішого, забезпечував дезінфекцію.

Однак далеко не завжди зустріч живої клітини з вірусом закінчується трагічно для «хазяїна»: в переважній більшості випад-ків нічого не відбувається. І тут ми підходимо до надзвичайно цікавого, хоча поки що й дискусійного питання.

Стати іншим, щоб лишитися собою

Спостережливі не можуть не помітити, як протягом одного покоління змінилося довкілля. Взим-ку у своїй кліматичній зоні ми вже не бачимо на деревах снігурів, а літніми вечорами не чути оглушливих «концертів» коників, зате в траві озиваються південні цикадки. Потихеньку до нас мігрує кримська рослинність, бо ж зими пом’якшали. А з нами що відбувається? Шестирічна дитина, опанувавши комп’ютер, може змагатися з десятирічною, і вже ніхто не назве «милою старенькою» жінку 36 — 38 літ, як матір пушкінської Тетяни — вікові кордони розмиваються.

У 50-х роках минулого століття, коли на поверхні Землі випробували атомні бомби, багато дітей і підлітків вмирали від лейкемії, зате наслідки Чорнобильської катастрофи виявилися не такими драматичними, як гадали: матінка-природа вже встигла підготувати нас до власної необачності. Та що й казати! Ми живемо в часовому потоці, який проявляє себе реальною зміною інформації, пов’язаною з речовиною, а це означає, що якийсь природний механізм має пристосувати нас до ситуації, де навіть двох однакових хвилин не випадає. Закон нашого світу такий, що треба постійно змінюватися, щоб зберегти себе, інакше «зійдеш з еволюційного конвеєра», як уже зійшло багато форм земного життя.

Але щоб відреагувати на зміни довкілля, треба заздалегідь сприйняти їх напрям та характер, а тут без «рознощиків передового досвіду», спільних для всіх породжень біосфери, не обійтися. Інакше не буде забезпечено гармонію між усім сущим.

Перша епідемія грипу з’явилася наприкінці ХІХ століття, й сталося це тоді, коли почали даватися взнаки перші наслідки науково-технічного прогресу, коли зорі перестали бути ясними, води чистими, а навколо промислових міст потемніли доти біленькі метелики — березові п’ядуни. Щось тоді сталося з людським організмом — констатують вчені, бо відвоювати в природи колишні