Реферат на тему:
Використання агровиробничого потенціалу земель та забезпечення сталого розвитку агроекосистем
Україна має відносно високий аграрний ресурс. Доброякісні за своїми властивостями материнські породи у поєднанні з помірно теплим кліматом, спокійним рельєфом, трав’янистою рослинністю сприяли утворенню на території нашої держави родючих чорноземних ґрунтів (понад 65% ґрунтового покриву). Поряд із цим у північних, західних (зона Полісся) та гірських районах, у долинах рік, приморських районах Степу утворилися певні види і видозміни ґрунтів, які поступаються продуктивністю чорноземам. Проте, систематичні заходи, що відтворюють їхню родючість упродовж багатьох років забезпечували, хоча й повільне, але все ж підвищення потенціалу цих ґрунтів. Для прикладу можна взяти Полісся. Якщо в кінці 50?х - на початку 60?х років на бідних дерново-підзолистих ґрунтах одержували по 10-12 ц/га зернових із дуже малою питомою вагою пшениці, то в 1986?1990 роках ? по 27,6 ц/га, а озима пшениця становила понад 60% урожаю. Це стало можливим завдяки систематичному внесенню органічних і мінеральних добрив та вапнуванню. Звичайно, що така урожайність зернових наприкінці XX ст. на будь-яких ґрунтах не є показником високої культури землеробства, але причини цього ? за межами сільськогосподарських наук.
Провідною галуззю сільського господарства України залишається землеробство, що базується на засадах, які сприяють підвищенню родючості ґрунтів. Сільськогосподарська освоєність земельного фонду досягла 70%, чого не дозволяє собі жодна з розвинутих країн світу. До того ж розораність сільськогосподарських угідь сягає 81%, що також є рекордним показником. Для Степу він становить майже 85, Лісостепу—85,5%. Деякі області практично не мають інших угідь, крім ріллі (табл. 1.60, 1.61).
Сільськогосподарська освоєність земель, скажімо у Франції, сягає 41,9%, ФРН — 32,5, США — 26,5%. А ось як розорані сільськогосподарські угіддя: Франція — 48%, Угорщина — 37, Англія — 25, США — 20%.
Нераціональне використання земельного фонду зумовлює катастрофічність екологічної ситуації деяких регіонів, різке зниження родючості ґрунтів, їхнє руйнування через бурхливий розвиток ерозії та пересушення. Найуразливішими виявилися чорноземні ґрунти.
Розорювання схилів до самого урізу річок і ставків призвело до їх розмивання, зносу та їх замулювання. За 30 років (1960—1991) площі еродованих ґрунтів зросли майже на 30%, а їхня питома вага у складі орних земель досягла 32% (табл. 1.62, 1.63, рис. 1.3). Це в свою чергу спричинило нерентабельність землеробства з величезними перевитратами енергоресурсів, що особливо позначилося на собівартості тваринницької продукції. Майже цілорічне стійлове утримання худоби на привізних недоброякісних, незбалансованих за протеїном кормах, зумовлювало збитковість тваринництва навіть за символічних цін на пальне.
Як же це позначилося на родючості ґрунтів? За сто років (1882—1982 рр.) ґрунти України втратили з орного шару майже 25% гумусу, а за останні 30 років — трохи більше 8,5 (рис. 1.4). І це незважаючи на систематичне застосування органічних і мінеральних добрив, хімічних меліорантів. Правда, неправильно вважати, що здійснені заходи у землеробстві мали лише негативні наслідки. В орному шарі ґрунту підвищився вміст рухомих форм фосфору та калію, післядія яких ще 2—4 роки за сприятливих погодних умов забезпечуватиме добрі врожаї у сільгосппідприємствах при дотриманні сучасної агротехніки. Останнє агрохімічне обстеження ґрунтів (1991—1995 рр.) показало, що рівень фосфору в них за 27 років зріс майже у півтора раза, а калію — в 1—1,5 раза. Ґрунти Полісся за цей період набули майже оптимальну реакції ґрунтового розчину.
Завдяки чому сталися такі позитивні зміни на фоні загального нераціонального використання землі? Позитивну роль у підтриманні й навіть деякому підвищенні родючості ґрунтів відіграло створення у 1964 році республіканського об’єднання “Укрсільгоспхімія”, яке провело відтоді значний обсяг робіт із хімізації ґрунтів. На кінець 80-х — початок 90-х років господарства України щорічно вносили 8,6 т/га органічних добрив і 140—150 кг/га азоту, фосфору та калію. Щороку проводили вапнування на площі близько 1,4 млн. га із внесенням 4—4,5 т/га меліорантів і гіпсування на площі — 300 тис. га з використанням 4,4 т/га фосфогіпсу. Все це забезпечувало зменшення дефіциту балансу гумусу й урівноваження балансу азоту, фосфору та калію.
Може виникнути закономірне запитання відносно внесення добрив у таких кількостях із метою зростання вмісту рухомих форм основних елементів у ґрунтах. Як відомо, з нічого ніщо й не виникає. Можливості будь-якого ґрунту (і чорнозем не виняток) обмежені.
У 1989—1990 роках з 1 га ґрунту в Україні щорічно виносилося з урожаями 270-300 кг поживних речовин (NPK). Поповнювалися вони за рахунок щорічного внесення з мінеральними (140—150 кг/га) та органічними добривами (100—110 кг/га), що становило в сумі 240—270 кг/га. Приблизно 20 кг/га азоту ще надходило з атмосфери завдяки симбіотичній діяльності бульбочкових бактерій.
Після розпаду СРСР становище змінилося. Наша держава залишилася без основних ресурсів для виробництва калійних і особливо фосфорних добрив. Під урожай 1998—2000 років вносили у середньому лише по 16 кг/га NPK. Енергетична криза спричинила ряд інших негативних факторів при відтворенні родючості ґрунтів. Обсяги робіт із хімічної меліорації кислих та солонцевих ґрунтів скоротилися до 50—70 %. Що чекає ґрунти України завтра?
Прогресуюче погіршення якісного стану земель, зниження родючості ґрунтів створюють реальну загрозу кризи виробництва сільськогосподарської продукції і особливо екологічно чистих продуктів харчування. І вийти із такого становища можна здійсненням на національному рівні комплексу невідкладних заходів щодо структурної перебудови землекористування, родючості та охорони земель, насамперед у сільському господарстві, на основі виваженої програми дій, яка опиралася б на узагальнені результати наукових досліджень у галузі агрохімії, ґрунтознавства,
