Після опрацювання й аналізу одержаних даних роблять попередній висновок про екологічний стан територій, який у майбутньому обов'язково уточнюють. За результатами оцінки території поділяють на три класи придатності (Кисіль В.І., 1997):

перший клас — територія придатна для одержання екологічно безпечної продукції всіх сільськогосподарських культур (екологічна ситуація в цілому благополучна; ґрунти високого або підвищеного рівня родючості, екологічно стійкі; шкідливі речовини відсутні або кількість їх така, що не перешкоджає одержанню безпечних високоякісних урожаїв);

другий клас — територія обмежено-придатна для виробництва екологічно безпечної сировини (загальноекологічний стан дещо погіршений: показники ґрунтової родючості та вмісту токсичних речовин дають змогу одержати екологічно безпечні врожаї лише деяких сільськогосподарських культур, які найбільше толерантні до токсичних речовин);

третій клас — територія не придатна для одержання екологічно безпечної рослинницької продукції (екологічний стан на території, як правило, несприятливий; ґрунтовий покрив — екологічно нестійкий, забруднений і з низьким рівнем родючості; високоякісну продукцію в таких умовах одержати неможливо).

Проводячи класифікацію територій, слід враховувати аномальні випадки, коли у сприятливих екологічних умовах не вдається одержати врожай, що відповідає стандартам високої якості. Саме тому остаточний висновок щодо придатності територій для одержання екологічно безпечної продукції потрібно робити як на підставі результатів грунтово-агрохімічного й еколого-токсикологічного обстеження земельних угідь, так і за даними, які характеризують хімічний склад різних сільськогосподарських культур. У такому разі рослини є своєрідними тест-ультурами. Незважаючи на те, що ґрунт та інші компоненти агроекосистем, які обстежують, відповідають певним вимогам, а в тест-культурах виявлено високий вміст шкідливих речовин, територія вважається аномальною і не може бути класифікована як придатна для одержання високоякісної сировини.

Екологічна ситуація на територіях значною мірою впливає на агроекологічний стан ґрунтового покриву та інші компоненти сільськогосподарських ландшафтів. За сучасним уявленням термін "екологічний стан ґрунту" треба розуміти як інтегральний показник його екологічної стійкості, рівня родючості й санітарно-гігієнічного стану (або забруднення).

Для кращого розуміння нової термінології необхідно розшифрувати ще одне поняття — “екологічна стійкість ґрунту”, тобто здатність ґрунту протистояти змінам під дією різноманітних зовнішніх факторів" (Медведєв В.В., 1997). Наведене формулювання за принциповою сутністю наближається до відомого в агрохімії терміна “буферність ґрунту” — його здатності протистояти змінам реакції ґрунтового середовища. Але, на відміну від останньої, екологічна стійкість, безумовно, є ширшим і набагато складнішим поняттям, при визначенні якого використовують не один, а комплекс показників з наступним узагальненням їх методом системного аналізу.

Нагромаджений досвід показує, що до класу високої екологічної стійкості, як правило, належать добре гумусовані ґрунти важкого, середньо- та легкосуглинкового гранулометричного складу з високим ступенем насичення катіонами, нейтральною реакцією ґрунтового розчину (чорноземи типові, звичайні й південні). Нестійкими та слабостійкими в екологічному відношенні є малогумусні, слабонасичені основами, кислі дерново-підзолисті піщані, супіщані й глинисто—піщані ґрунтові відміни Полісся, а також низові торфовища і торфовоболотні ґрунти. Середню екологічну стійкість мають дерново-карбонатні, сірі та темно-сірі опідзолені ґрунти, поширені у перехідній і лісостеповій зонах.

Практичне значення оцінки екологічної стійкості ґрунтового покриву не обмежується визначенням придатності ґрунтів для вирощування екологічно безпечних урожаїв. Слід підкреслити, що тільки на екологічно стійких ґрунтах можливе створення сталих агроекосистем з довготривалим стабільним функціонуванням.

Межу нетоксичної дії конкретного забруднювача на рослину встановити складно через те, що в реальних умовах завжди мають місце поліелементне забруднення, антагонізм і синергізм іонів, різний гранулометричний склад, вміст гумусу, неоднакова вбирна здатність та кислотність ґрунту, які дуже впливають на розчинність сполук важких металів, процеси трансформації й надходження їх у рослини. Експериментально доведено, що в чорноземах важкого гранулометричного складу з нейтральною реакцією ґрунтового розчину коефіцієнт дифузії важких металів у 2—3 рази нижчий, ніж у дерново—підзолистих піщаних та супіщаних ґрунтах із низьким вмістом гумусу та кислою реакцією середовища. Тому в чорноземній зоні ймовірність забруднення врожаю і зниження продуктивності сільськогосподарських культур, очевидно, буде меншою порівняно із поліською.

За однакового вмісту ВМ у різних ґрунтах для визначення токсичності певного елемента можна скористатися оціночним критерієм, який обчислюють за співвідношенням між сумою обмінних основ і рівнем у ґрунті важкого металу (Євдокимова Г.А., 1990):

У цілому для ґрунтів, але без урахування їхнього гранулометричного складу, вмісту гумусу, кислотності та буферності, оціночні нормативи наведені в таблицях 1.69, 1.70.

Зрозуміло, що реакція сільськогосподарських культур на забруднення ґрунтів важкими металами неоднакова. Найвищими толерантні до них озиме жито, озима пшениця, овес, ячмінь. Найбільш високий адаптивний потенціал має жито, а найнижчий — ячмінь. Екологічно безпечний урожай зернових колосових культур формується при вмісті в ґрунті важких металів на рівні 1—2 кларків або меншому вдвічі МДР. Лише на фоні 5—6 кларків спостерігається пригнічення росту рослин, знижується їх на продуктивність і погіршується якість продукції. Характерно, що найбільша кількість ВМ у цієї групи культур нагромаджується в кореневій системі та вегетативних органах.

Соняшник і кукурудза витримують забруднення ґрунту важкими металами до 4 кларків, або 1,0—1,5 МДР. Але оптимальні умови вирощування, як і для зернових колосових культур, створюються при фоновому вмісті цих металів 1—2 кларки, або менше 0,5 МДР. Найбільше потерпають від ВМ картопля та цукрові буряки. При валовому вмісті в них останніх понад 3-х кларків (>1,0 МДР) вони не спроможні сформувати повноцінний урожай. Оптимум для них коливається у межах 1?2