на зелений корм), горохом. При розміщенні в ланках з непаровими попередниками за даними Хмельницької дослідної станції урожайність цукрових буряків знижувалась на 55% (озимі на зерно) і 50-55 ц/га (кукурудза на силос). Оптимальна частота повернення культури на попереднє місце вирощування чотири роки, допустима — три роки.
Найвищі і стійкі врожаї цукрових буряків в підзоні нестійкого зволоження, зокрема в її північних і центральних районах, можна одержувати при розміщенні після озимої пшениці в ланках з багаторічними травами на один укіс, однорічними травами і культурами на зелений корм, горохом на зерно, ранньою картоплею. Врожай цієї культури після названих передпопередників майже такий, як і після озимої пшениці по чорному пару. У східних районах підзони перевага чорного пару перед зайнятим зростає. За даними Іванівської дослідної станції (1966–1981) в середньому за 17 років урожай цукрових буряків після озимої пшениці по чорному пару становив 364 ц/га, а по пару зайнятому вико-вівсяною сумішкою і кукурудзою на зелений корм відповідно 340 і 334 ц/га.
Багаторічні трави в якості попередника цукрових буряків недоцільно використовувати на два укоси, а тим більше два роки, так як створюється напружений водний режим ґрунту, що призводить до недобору врожаю за даними Білоцерківської станції (1967–1970) до 35 ц/га. В північних і центральних районах підзони в ланках, де цукрові буряки розміщувались після озимої пшениці по кукурудзі на силос, врожайність була дещо меншою або близькою до врожайності в ланках з чорним і зайнятими парами. За даними Вінницької (1976–1981) і Верхняцької станцій різниця складала 5–14 ц/га. У південних та східних районах підзони продуктивність цукрових буряків при розміщенні після озимини, посіяної після кукурудзи на силос, значно знижувалась і за даними Черкаської станції (1966–1975) недобір врожаю складав 22–34 ц/га.
Дані наукових установ заперечують розміщення цукрових буряків після повторних посівів озимої пшениці в ланці з багаторічними травами на один укіс. На Білоцерківській станції (1967–1972) зниження врожаю становило 28 ц/га, на Верхияцькій станції продуктивність цукрових буряків після другої озимої пшениці в ланці з горохом була на 34–64 ц/га нижчою, ніж після першої. У підзоні недостатнього зволоження для розміщення цукрових буряків необхідно насамперед використовувати ланки з чорним і раннім зайнятим паром. При значному розширенні площі під цією культурою можна допустити вирощування після озимини, попередником якої були багаторічні трави на один укіс та однорічні культури на зелений корм. Якщо загинули озимі, як попередник цукрових буряків, пересівати слід ярими зерновими культурами суцільної сівби за виключенням кукурудзи. У підзоні недостатнього зволоження насичення сівозміни цукровими буряками повинно бути 10%. За оптимальної побудови сівозміни цей показник можна довести до 20% без істотного зниження врожайності цієї та інших культур.
Картопля у сівозмінах розміщується після озимих на зерно, цукрових буряків. Добрим профілактичним заходом є використання післяукісних та післяжнивних посівів під картоплю За даними Хмельницької дослідної станції (1983–1991) післяжнивне вирощування культур досить ефективно гальмує розвиток ґрунтової інфекції, а саме: парші картоплі у 2–2,4 рази, ризоктонії — у 5 разів. Повторні посіви картоплі без істотного зниження врожайності можливі, але ураження хворобами значно зростає, що негативно впливає на зберігання бульб. Тому повертати картоплю на попереднє місце вирощування бажано через 1–2 роки.
Соняшник в Лісостепу вирощують в підзонах нестійкого і недостатнього зволоження. Головна умова одержання високих і сталих врожаїв дотримання мінімального періоду повернення на попереднє місце в сівозміні, який становить 7–8 років. Причиною такого явища є надмірне ураження рослин соняшника вовчком соняшниковим, соняшниковою міллю, несправжньою борошнистою росою. Кращим попередником є озима пшениця, кукурудза, картопля. Внаслідок незадовільного водного режиму ґрунту після цукрових буряків вони є поганим попередником соняшника і розміщувати його у підзоні нестійкого зволоження необхідно не раніше як через два, а в підзоні недостатнього зволоження — через три роки. За цей період відбувається повне відновлення запасів вологи в ґрунті. Після соняшнику поле слід займати культурами на зелений корм і силос, а в підзоні недостатнього зволоження чорним паром, що дає можливість успішно боротися з падалицею та відновити запаси вологи в ґрунті.
Кормові культури в польових і кормових сівозмінах є гарантом стабільності кормової бази, так як в зоні Лісостепу і її підзонах бракує площ з природними кормовими угіддями. У підзоні достатнього зволоження багаторічні бобові трави конюшина, люцерна та їх сумішки із злаковими є найбільш поширеними культурами. Конюшина дає досить сталі врожаї при одному або двох укосах з підсівом її під однорічні трави, ярий ячмінь, озиму пшеницю. Продуктивність цієї культури при використанні на другий рік знижується на 37%. Для люцерни кращими покривними культурами є кукурудза на зелений корм, гіршими ярі колосові та особливо озима пшениця. За даними Чернівецької, Хмельницької дослідних станцій, Чарторийського дослідного поля конюшину в польових сівозмінах слід використовувати один рік на два укоси, а в східних районах підзони — на один укіс.
Щодо травосумішок багаторічних бобових і злакових культур, то вони мають деяку перевагу над чистими посівами бобових. У підзонах нестійкого та недостатнього зволоження багаторічні трави використовують переважно на один укіс і кращою покривною культурою є ячмінь, попередником якого є кукурудза, а не цукрові буряки. З однорічних трав найбільш продуктивними є вико-вівсяна та горохо-вівсяна сумішки. З пізніх однорічних кормових культур найпродуктивнішою є кукурудаз або сумішки її з бобовими культурами. Однорічні бобово-злакові сумішки та кукурудзу на зелений корм розміщують в зайнятих парах або в одному
