американськими біохіміками (О. Еверс та ін.) було встановлено, що носіями спадкової інформації є ДНК. З цього моменту почався лавиноподібний розвиток молекулярної біології. В 1949-1951 роках дослідження Е. Чаргаффа, який сформулював знамениті правила, що пояснювали структуру ДНК, а також рентгенографічні дослідження ДНК, проведені М. Уілкінсоном та ін. підготували грунт для розшифровки в 1953 р. ( Ф. Крік, Д. Уотсон) структури ДНК, котра показала, що молекула ДНК складається з двох компліментарних полінуклеотидних ланцюгів, кожний з яких виступає в якості матриці для синтезу нових аналогічних ланцюгів. Зате тому в хромосомах клітин молекула ДНК здатна до ауторепродукції. Властивість самоподвоєння ДНК забезпечує явище спадковості. Розшифровка структури ДНК була великою революцією в молекулярній біології і стала ключем до розуміння того, що відбувається в гені при передачі спадкових ознак.
Однак розшифровка структури молекули ДНК була лише першим кроком на шляху з’ясування механізму спадковості і мінливості. Далі за відносно короткий час було отримано інші важливі результати: з’ясовано роль транспортної-РНК і інформаційної-РНК; розшифровано генетичний код; здійснено синтез гена, теоретично вирішена проблема біосинтезу білка; розшифрована амінокислотна послідовність багатьох білків і встановлена просторова структура для деяких з них; на цьому фундаменті було з’ясовано принцип і особливості функціонування ферментативних молекул, хімічним шляхом синтезовано ряд ферментів; отримано важливі результати в плані розуміння організації вірусів і фагів, характер їхнього біосинтезу в клітині; закладено основи генної інженерії, змістом якої є активне втручання людини в природу спадковості і її зміни у відповідності з потребами людини, суспільства ( це має і свої морально-етичні аспекти). У останні 40 років молекулярна біологія розвивалася виключно швидкими темпами, відкриття слідувало за відкриттям. Загальний напрямок цих досліджень – відпрацювання уявлень про сутність життя, про природу її фундаментальних рис –спадковості, мінливості, обміну речовин та ін.
Методологічні концепції біології ХХ ст. значно відрізняються від методологічних концепцій класичної біології. Основні напрямки, по яким відбулося розмежування, наступні. По-перше, якісно нове уявлення об’єкту пізнання ( полі системне бачення біологічного об’єкту, відмова від моноцентризму і організмоцентризму на користь поліцентризма і популяційного стилю бачення). Уява про те, що одиницею еволюції є не організм, а популяція, може розглядатися як вихідний момент у формуванні системи методологічних концепцій некласичної біології. По-друге, якісно нова гносеологічна ситуація, що потребує явного посилання на умови пізнання, на особливості суб’єкт-об’єктних відношень; неможливість знехтувати роллю і позицією суб’єкту пізнання в остаточному результаті біологічного дослідження. По-третє, з’ясування діалектичної єдності двох методологічних підходів, які раніше протиставлялися один одному. На цьому шляху формуються методологічні концепції, які припускають: єдність описово-класифікуючого і пояснювально-номотетичного підходів; єдність операцій редукції до більш елементарних компонентів і процесів інтегруючого відновлення цілісної організації; діалектичне використання структурного і історичного підходів; розуміння причинності, що враховує діалектику необхідності і випадковості, внутрішнього і зовнішнього через єдність функціонально- цільового і статистично-ймовірністного підходів; єдність емпіричних досліджень з процесом інтенсивної теоретизації біологічного знання, що містить його формалізацію, математизацію, аксіоматизацію і т. д. По-четверте, в ХХ ст. помітно змінюється світоглядна функція біології. До кінця сторіччя світоглядна націленість біології, орієнтованість її результатів на конкретизацію наших уявлень про відносини людини і світу реалізується в двох напрямках:
1) на людину, на виявлення взаємозв’язків біологічного і соціального в людині; визначення функціонування біологічного в суспільному. Людина стає безпосередньою вихідною „точкою відліку” біологічної науки, від неї, для неї і на неї безпосередньо орієнтовано пізнання живого. Цей напрямок розвивається в контексті взаємозв’язку біологічного і соціального пізнання; історичним п’єдесталом тут виступає процес антропосоциогенеза, виявлення біологічних передумов становлення людини і суспільства;
2) на світ, на виявлення закономірностей включеності живого в еволюцію Всесвіту, перспектив біологічного світу в розвитку світу космічного. Цей напрямок розкривається перед усе через взаємозв’язок біологічних і астрономічних наук, джерела єдності яких прямують в далеке минуле - в період становлення міфологічної свідомості, чуттєво-образні усуспільнення якої будувалися, наприклад і на базі єдинства ритміки деяких біологічних і астрономічних явищ. В ХІХ-ХХ ст. головною формою інтеграції цих областей пізнання виступила астробіологія – пошук і дослідження неземних форм життя.
2. Ідея еволюціонізму, як досягнення біології.
Однією з головних заслуг біології є утвердження в науці ідеї постійного і безкінечного розвитку – ідеї еволюціонізму. Еволюціонізм розпочав свою переможну ходу після праць Ч. Дарвіна, хоча заради справедливості необхідно зазначити, що і до Дарвіна такі ідеї розглядалися не одноразово ( „теорія катастроф” Кюв’є, праці Ламарка та ін.). Однак лише в Дарвіна вони набули такої довершеності, що змогли завоювати світ. Виникнувши як суто біологічна теорія, еволюціонізм скоро вийшов за рамки біології і на сьогоднішній день став надбанням інших наук, як природничого так і гуманітарного спрямування. Чому ж так сталося, що саме біологія подарувала людству еволюціонізм?
Особливістю теоретичного відтворення живого є необхідністю відобразити в теорії водночас його цілісність і розвиток. Інакше не можна сподіватися на пізнання сутності живого. Оскільки розвиток є атрибутивною його ознакою не можна пізнати сутність живого якщо не зрозумілі закони його розвитку.
Еволюціонізм являє собою методологічну концепцію біології, яка базується на врахуванні такої атрибутивної ознаки живого, як розвиток.
Еволюційні ідеї посідають особливе місце в біології ХYІІІ ст. Саме тоді формуються передумови еволюційної теорії, яка стала фундаментальним теоретико-біологічним обґрунтуванням закономірного розвитку живого. Серед видатних вчених, чия теоретична діяльність сприяла утвердженню методології еволюціонізму в біології слід назвати Ж.Бюффоне і К.Ліннея.
Бюффон в своїй 36-томній “Природній історії” в детальному вигляді виклав і обґрунтував концепцію трансформізму.