Безклапанні лімфатичні капіляри переходять в посткапіляри, відмінні від капілярів тільки наявністю клапанів, утворених складками всієї стіни. Поступово остання ущільнюється за рахунок нарастання сполучнотканинного шару поверх ендотелія. В лімфатичній судині відбувається вже виділення внутрішньої оболонки, представленої одним ендотелієм, і зовнішньої оболонки – адвентиції. В міру укрупнення лімфосудин в їхній стіні з'являються м'язові елементи, не створюючі суцільного м'язового шару.

Відтік лімфи з миски відбувається в регіональні лімфатичні вузли, які розташовані в нирковій пазусі по ходу виносних лімфатичних судин. Останні діляться на передні і задні і дренують лімфу в лфмфатичні вузли, які розташовані в колі черевної частині аорти і нижньої порожнистої вени.

З регіональними лімфатичними вузлами правої нирки зв'язані шляхи відтоку лімфи з правого наднирковика, правого яїчка (яічника), печінки, жовчного міхура, підшлункової залози. В регіонарні вузли лівої нирки вливаються лімфатичні судини лівого яєчка (яєчника), надниркової, тіла і хвоста підшлункової залози, сигмовидної кишки. Петлі лімфатичних капілярів фіброзної капсули нирки витягнуті упоперек її довгої осі. Вони дають початок судинам, що відводять, І, потім II порядку, які супроводжують кровоносні судини капсули. Разом з ними вони проб'ють фіброзну оболонку, проходять серед петель лімфатичних судин жирової капсули і прямують до воріт нирки.

Висновки

Із вищесказаного можна зробити наступні висновки:

1. Ми розглянули основні напрями|направлення| еволюції.

а) Від нефридій ланцетника до компактного органу – нирки
хребетних|.

б) Від головної нирки|нирки| до тулубної і до тазової нирки|нирки|, за рахунок
збільшення| числа нефронів|, зближення нефронів| з|із| кровеносними
капиллярами|, подовження|видовження| канальців нефронів|.

2. Сечостатева система забезпечує зв’язок організму із навколишнім середовищем. Цей взаємозв’язок відіграє важливу роль у функціонуванні самого організму, бо від нього у великій мірі залежить можливість підтримувати у цьому середовищі свій власний сталий склад – гомеостаз організму.

3. Виходячи із того, що онтогенез є коротким повторенням філогенезу, можна використовувати еволюційний підхід до питання розвитку сечостатевої системи у хордових, але тільки у певних межах, бо в онтогенезі сечостатевої системи спостерігається відхилення, зв’язані із функціональним а не філогенетичним принципом її формування.

4. Ми розглянули процеси, що привели до появи сечової системи у хребетних тварин, проаналізувати ускладнення будови сечової системи у процесі еволюції хордових. Нами було також вивчення питання ембріогенезу сечової системи, етапи її формування.

Література

Яхонтов А.А. Зоология для учителя: Хордовые / Под ред.
А.В.Михеева.-2-е изд.- М.: Просвещение, 1985.-448с.