Але, як відомо, у кожного правила є винятки. Опудала незвичайних тварин, про які не пишуть у шкільних підручниках, зберігаються в Державному природознавчому музеї НАН України.

На жаль, львів’яни не мають змоги подивитися на дива природи. Близько 10 років приміщення музею реконструюють: тут проводять наукові роботи, а експозицію виставлять лише через декілька років. Законсервовані опудала зберігаються у фондосховищах, які нагадують казковий ліс.

Унікальну колекцію почали збирати з 1868 року, коли граф Володимир Дідушицький – затятий мисливець та природолюб – купив приміщення та перебудував його під музей. Колись цей будинок був житловим палацом, пивоварнею та навіть борделем, але за нового господаря тут “оселилася” колекція мисливських трофеїв – опудала тварин, які не вписувалися в загальні уявлення про природу. У книзі відвідувачів, яка зберігається з тих часів, можна побачити відгуки великих посадовців з усієї Європи, австрійського цісаря, Івана Франка...

Приміщення музею цікаве тим, що тут встановлено єдиний в Україні дерев’яний ліфт: оскільки в старості Дідушицькому відмовили ноги, для нього спорудили унікальний засіб пересування...

Зайченя з вісьмома лапами знайшли під Краковом у 1869 році. Науковці пояснюють це генною мутацією або механічними пошкодженнями плоду в лоні зайчихи. У музеї диво-малюк отримав прізвисько Зайчика Мюнхгаузена. У казці барону не вдавалося спіймати таку ж тваринку: коли у зайця втомлювалися ліві ноги, він перескокував на праві.

У XX столітті у Львові жив горобець з трьома лапками – після смерті він також перетворився на музейний експонат.

Виявляється, біла ворона – не просто алегорія. Позбавлений будь-якого забарвлення птах-альбінос спочиває тут понад століття. Багато років тому у львівських лісах можна було зустріти білу сову або найбільшого птаха в Україні – дрохву.

Законсервований хижий кіт, що міцно тримається за стовбур штучного дерева, колись мешкав у карпатських лісах. Але інстинкт продовження роду його знищив: через спарювання з домашніми котами цей вид безслідно зник.

Цікава історія походження чорного вовка. Сіроманці полюбляють красти собі на обід сільських псів. Але не завжди їх з’їдають: деколи чотирилапий товариш людини приходиться їм до вподоби – у результаті на світ можуть з’явитися чорні вовченята.

Серед опудал можна побачити чорного зайця, білу лисицю та “козулю з перукою” – через грибкову хворобу роги тварини набули чудернацької форми, що нагадує зачіску. У музеї зберігається колекція нетипових рогів оленів, лосів та козуль.

Одним з найцінніших експонатів науковці вважають скелет, шкуру та м’які тканини мамонта, знайдені у шахті села Старуні Івано-Франківської області в 1907 році. Туша була повністю збережена та законсервована, хоча зробити з неї опудало не вдалося – бракувало великого шматка шкури. Збережені останки свідчать про те, що величезний зріст мамонтів – міф: вони були не більші за сучасних слонів.

На цьому ж місці виявили тушу носорога. Оскільки ці тварини жили на нашій території близько 15 тис. років тому, вчені припускають, що тварину занесло у наш край річкою. Тепер вона посідає гідне місце поруч із мамонтом.

За словами завідувача відділу антропізації природних екосистем, кандидата біологічних наук, старшого наукового співробітника Андрія Бокотея, тварини ніколи не нападають на людей першими. “Це хибні думки, спровоковані фільмами жахів, – вважає Андрій Андрійович. – Насправді у ссавців добре розвинений нюх – вони відчувають людину за багато кілометрів від себе і втікають. Здорові звірі можуть зашкодити людині, лише захищаючи власне потомство”.

Навіть укус гадюки – результат людської необережності. Дикі звірі ховаються від “братів старших” у лісах: у більшості випадків їх вдається побачити тільки спеціалістам, які досліджують поведінку тварин.