«Фауна Палеарктики»

ЗМІСТ

Вступ

1 Загальна характеристика Палеартики

2 Високне поширення дрібних савців

3 Динаміка чісельності

Висновок

ВСТУП

У теперішній час, коли внаслідок техногенного впливу швидкими темпами міняється структура природних ландшафтів, генофонд біосфери катастрофічне збіднюється. Зокрема, прискореними темпами цей процес проходить у густозаселених і промислових регіонах, до яких належить Львівщина. Екологи давно встановили, що найбільш надійною формою збереження генетичних ресурсів, а отже, і біогеографічної різноманітності планети, є заповідні території.

Багатогранне значення природи для економічного прогресу, а також її вплив на культурну самобутність українського народу, безсумнівне. Тому життєво важливе завдання її охорони слід розглядати не лише в еколого-економічному аспекті, але і з соціальних та загальнокультурних позицій.

Принципово нові потенційні можливості здійснення природоохоронних завдань існують зараз, коли на державному рівні розроблена конструктивна програма природоохоронних дій у Львівській області. Вона охоплює широке коло завдань, що стосуються стабілізації порушеного в минулому екологічного балансу, відтворення відновних природних ресурсів, раціонального природокористування. покращення захисних і суспільно-корисних функцій екосистем, використання їх рекреаційного потенціалу для оздоровлення людей.

Національні парки, заповідники та інші об'єкти природно-заповідного фонду — цінні еталони первісної природи, на базі яких можливі наукові пошуки у цих напрямках.[1]

1 Загальна характеристика Палеартики

Рис.1.1-Карта Палеарктики

Палеарктический регион — регион, охватывающий , к северу от и без , а также до южного края пустыни . К нему относятся и острова, расположенные вблизи обозначенных частей материков. Палеарктический регион возник в эпоху , когда в нём развились новые формы и . Палеарктика образует вместе с ( до и ) биогеографический регион , охватывающий почти всё . Принадлежность отдельных регионов Земли к тому или иному биогеографическому региону нередко спорная. 

Природні умови Палеарктики досить різноманітні. Фауна за своїм походженням відноситься до древньої тропічної фауни Євразії, яка зазнала суттєвих змін під впливом аридизації і особливо четвертинного зледеніння. Тому фауна сильно збіднена, а також їй властиві значна кількість молодих груп, які мають високу сухо- і холодостійкість. Наявність незначної кількості реліктів вказує на минулі фауністичні зв’язки цієї підобласті з територією південних областей.

Серед ссавців Палеарктики є 1 ендемічна родина селевиній (1 вид), субендемічна родина тушканчиків, багато родин мають старосвітське корінні (їжакові, свині, коні, бичачі, мишачі, віверові, гієнові, мартишки та ін.).

Комахоїдні включають вихухолевих, кротів, їжаків, землерийок, серед яких найбільш поширені бурозубки і білозубки. Летючих мишей небагато і вони зосереджені на півдні і південному заході Палеарктики.

Хижаки представлені гієновими і віверовими в південних районах. Найбільша частка серед хижих припадає на котячих, куницевих і ведмежих.

Із копитних ендеміками тут є серна і козуля, зустрічаються кулани та кінь Пржевальського. Значна кількість серед копитних диких кабанів, овець, кіз, зубрів, різноманітних оленів та верблюдів. Відсутні тут такі групи тварин як носороги, слони, людиноподібні мавпи.

Птахи Палеарктики за видовим складом бідніші, ніж в попередніх областях. Тут є одна ендемічна родина – типівки. Окремі групи досягли тут значної різноманітності – славкові (більше 300 видів), тетереві, курині. Зозулі, дятли поширені значно менше, ніж в тропіках. Папуги і птахи-носороги, нектарниці та ін., які розповсюджені в тропіках, тут або відсутні взагалі, або представлені одиничними видами.

Широко представлені у Палеарктиці родини Старого Світу – агамові і справжні ящірки. В усіх реґіонах зустрічаються отруйні змії, з відносяться до гадюкових. До них приєднуються одиничні види ямкоголових (щитомордники) і аспідові (кобри). На крайньому півдні зустрічаються окремі види хамелеонів, сліпозмійок, крокодилів та черепах.

Земноводні тут різноманітні. Із хвостатих земноводних ендемічна родина кутозубів, решта родини (скритозяберники, справжні і безлегеневі саламандри, протеї) – голарктичні. Із безхвостих ендемічні круглоязикі, а крайній південний схід проникають вузькороті і веслоногі жаби.

Прісноводні риби представлені такими родинами, як коропові, окуневі, лососеві. Із ендеміків на родовому рівні в Палеарктиці немало карасів, горчаків.

Безхребетні менш різноманітні, ніж в тропіках, хоч серед комах ендемізм добре виражений на родовому рівні (30%). Найбільший ендемізм спостерігається в гірських областях південної Палеарктики.

Неоарктична підобласть охоплює всю Північну Америку з прилеглими островами.

У зв’язку із значною протяжністю тут спостерігається зміна всіх типів кліматів крім тропічних.

Для цієї підобласті як і для Палеарктики характерне поступове збіднення фауни в напрямку на північ, а найбільша різноманітність спостерігається в південних районах.

2 Високне поширення дрібних савців

Поширення гризунів в Карпатах в основному розглядається в зв’язку з висотною поясністю. Цьому питанню приділяли увагу багато дослідників (Сокур, 1949, 1952; Страутман, Татаринов, 1949; Колюшев, 1953, 1957; Татаринов, 1955, 1956; Турянин, 1969; Корчинський, 1988). Результати цих досліджень дозволяють зробити висновок про нерівномірний розподіл дрібних ссавців в Східних Карпатах. Межі ареалів тільки у деяких видів збігаються з границями висотних поясів, проте інші характеризуються азональним поширенням.

Деякі дослідники розглядають вертикальне поширення дрібних ссавців в зв’язку з природно-ландшафтними особливостями Східних Карпат. Так, К. А. Татаринов (Татаринов, 1956) наводить дані щодо частоти зустрічей тварин у восьми ландшафтах. Н. А. Полушина аналізує розподіл ссавців (комахоїдних, гризунів та хижаків) за основними ландшафтами двох гірських систем — полонинсько-бескидської та горгано-чорногірської і виявляє деяку різницю в структурі теріокомплексів (Полушина, 1965, 1993, 1962). Останнім часом вертикальне поширення дрібних ссавців у Карпатах розглядали з огляду на проблеми їх охорони (Киселюк, 1997а) та питання підтримання високого рівня біорізноманіття (Емельянов, Загороднюк, 1993).

3 Динаміка чісельності

Велику увагу приділяли вивченню динаміки чисельності мікромаммалій, особливо фонових видів мишоподібних гризунів. Перші дослідники (Страутман, Янушевич, 1948; Сокур, 1952; Колюшев, 1953) звертали увагу на зв’язок чисельності рудих нориць та жовтогорлих мишей з врожаєм букових горішків. Є й