Внутрішня зона Передкарпатського прогину сформувалась на флішевій складчастій основі. У її будові бере участь потужний комплекс піщано-глинистих соленосних молас, інтенсивно зім'ятих у складки і нерідко порушених скидовими дислокаціями . Значна її частина перекрита насунутими скибами складчастих Карпат. Характерна риса тектоніки складчастої області Карпат – покривно-лускувата будова з чітким південно-східним простяганням складок.

2.3 Геоморфологія

Рельєф гірської частини Івано-Франківської області належить загалом до складчастих гір низької і середньої висоти. Більша частина гірської споруди Українських Карпат, зокрема, Івано-Франківських, має так звану складчасто-покривну будову, характерними рисами якої є інтенсивна зім'ятість порід майже в ізоклінальні складки (дуски або скиби), що насунуті одна на одну і на передовий Передкарпатський прогин. Величина насуву лусок досягає 18-20 км, а місцями і більше, поширюючись мабуть на всю ширину низькогірних Берегових Карпат.

Складчасто-покривна будова скибової зони Карпат накладає свій відбиток на геоморфологію усіх горганських хребтів, а саме вона зумовлює їх асиметрію. Як правило, майже усі без винятку горганські хребти мають круті північно-східні, які відповідають підгорнутим крилам лусок (скиб) і положисті південно-західні схили, пов'язані з верхніми крилами складок. Стиснутість скиб зумовлює і другу рису горганських хребтів – незначну ширину долин, які заклались між скибами, їх звуженість і малу транспортну доступність. Це і було причиною того, що горганські повздовжні долини в Українських Карпатах є найменш заселеним. Тільки там, де в складі скиб і між скибами виступають м'які породи менілітової або Бистрицької світ, які легко піддаються процесам денудації, з'явилися досить широкі і обжиті долини.

Ще одна характерна риса геоморфології горганських хребтів, полягає в тому, що на їх верхівках виступають тверді масивні пісковики ямненської або вигодської світ, де вивітрюючись, утворюють скелясті урвища, кам'яні брили, осипи тощо.

Кам'яні осипи, поширені на вершинах середньо гірських хребтів, які піднімаються понад 1400-1500м. На таких хребтах місцями утворилися справжні “кам'яні моря” і “кам'яні ріки”, які спускаються аж у лісовий пояс. Частина їх покрита чагарниковими заростями, так званим криволіссям, переважно з сосни гірської та частково вільхи зеленої, зокрема на південних схилах. Проте значні площі кам'янистих осипів на вершинах хребтів залишаються “голими”. Це свідчить про те, що процеси морозного вивітрювання тут не припиняються. Але найбільш інтенсивно такі процеси відбувалися у льодовикові епохи, що видно з наявності кам'яних крупнобрилових осипів на невисоких хребтах та схилах середньовисотних хребтів у місцях виходів ямницьких та вигодських пісковиків. На таких осипах у поясі буково-ялинових або чистих ялинових лісів, з'являються ділянки з сосни звичайної в багатьох місцях.

2.4 Грунти

Бурі гірсько-лісові грунти (буроземи) поширені в гірській частині Карпатської зони на добре дренованих материнських породах, що являють собою елювій-делювій карпатського флішу, в межах лісового поясу до висоти 1500-1550 м над рівнем моря. Утворилися в умовах гірського рельєфу на схилах різної крутизни та експозиції. Особливістю материнських порід цих грунтів є їх незначна глибина, щебнистість та безкарбонатність. Сформувалися буроземи під ялиновими, ялицевими та бурими лісами. За механічним складом ці грунти легко та середньо доступні, дуже часто щебенисті. Нижні горизонти мають слабкі ознаки оглеєння.

У верхньому горизонті міститься 2,4-3,6% гумусу, кількість якого із глибиною повільно зменшується. Реакція ґрунтового розчину кисла, рН сольової витяжки становить в середньому 4,4-5,3. Сума увібраних основ = 7,8-10,5, гідролітична кислотність – 3,0-7,5 мг-екв на 100 гр грунту. Особливістю карпатських буроземів – великий вміст так званого рухомого алюмінію (від 14-18 до 70-100 мг на 100 гр грунту), який є токсичним для рослин і разом з воднем зумовлює їх високу кислотність. Кисла реакція пригнічує процеси нагромадження нітратних форм азоту, а також доступних форм фосфору. Тому ці грунти слабо забезпечені поживними речовинами, особливо фосфором і азотом.

Орні землі на цих грунтах малопродуктивні, мають розпорошену структуру з включенням жорстви і каміння, схильні до запалювання і утворення кірки під час висихання. Зате вони відрізняються добрими лісорослинними властивостями, ліси на них високого бонітету. На виположених гірських схилах на буроземний процес ґрунтоутворення під впливом трав'янистої рослинності накладається дерновий грунтотворчий процес.

Гумусовий горизонт у таких грунтів темного кольору, а тому їх часто називають дерново-буороземними. За фізико-хімічними властивостями вони подібні до типових буроземів. А також за вмістом і складом гумосу.

Гірсько-лучно-буроземні грунти поширені в полонинському поясі на висотах 1500-1550 м над рівнем моря. Сформувалися вони під трав'янистою, чагарничковою та чагарниковою рослинністю карпатського високогір'я на елювій-делювій флішу. Профіль їх подібних до профілю бурих гірсько-лісових ґрунтів. З поверхні залягає зторфовіла дернина (Н0, 5-8 см ), далі йде темно-сірий гумусовий горизонт (НР). Материнська порода представлена уламками різної величини, які перемішані з дрібноземом.

Для поліпшення їх родючості потрібно регулювати випас худоби вапнувати або гіпсувати, боротись із заростям полонин чагарничками та чагарниками (чорницями, буяхами, ялівцем).

Дернові та лучні грунти низьких терас поширені в межах заплави і перших двох надзаплавних терас карпатських рік. Утворились ці грунти під трав'янистою і чагарниковою рослинністю та алювіальних і делювіальних відкладах, знесених з гірських схилів. Складаються з такого ж “буроземного” матеріалу, що й бурі лісові грунти, а тому їх габітус також буроземний. На підвищеннях і краще дернованих ділянках