Значні простори Карпатського високогір'я займають чагарникові пустища, у складі яких едифікаторами виступають такі вічнозелені чагарники, як рододендрон східнокарпатський, брусниця, водянка чорна, нескельниця лежача і літньозелені чагарники - чорниця і лохина.

Трав'яниста рослинність у високогір'ї Карпат виявлена луками – пустищними і справжніми. Найбільші площі, переважно по схилах південних експозицій, займають біловусники. Біловусники флористично бідні, фізіологічно одноманітні. До найтиповіших супутників біловуса належать костриці червона і мальована, пахуча трава звичайна, мітлиця тонка, щучник дернистий, осоки кульконосна, рідше вічнозелена і бліда, ожики гайова і багатоквіткова, чорниця, брусниця, перстачі прямостоячий і золотистий, фіалка відхилена, сольданела гірська, нечуй-вітер волохатенький та оражево-червоний та інші.

Кострецеві та мітлицеві луки дуже близькі за флористичним складом, виростають вузькою смугою вздовж верхньої межі лісу на досить потужних грунтах. До складу травостоїв належать одночасно лісові, лучно лісові, гірські види та деякі пасовищні бур'яни. Високогірне високотрав'я збереглося лише на невеличких, неприступних для випасання ділянках. На місцях колишніх стійбищ худоби поширені зарості нітрофільних бур'янів, з пануванням у складі щавлю альпійського.

Цікава й рослинність скель, розсипів і довго сніжних улоговинок-сніжників, з якими пов'язане виростання чисельної групи рідкісних видів, зокрема, загальнокарпатських і українськокарпатських ендеміків, а також третинних реліктів.

Великий інтерес викликають високогірні болота з переважанням трав'яного покриву осоки волосистої, жовтиці черговолистої, ломикаменя зірчастого, зозулинця серцелисного і болотного, калюжниці болотної та інших.

2.8 Твариний світ

Видовий склад фауни хребетних у Карпатах, значно бідніший ніж в Передкарпатті та інших зонах Івано-Франкіської області, але деякі види за певних біоценотичних умов досягають високої щільності.

Іхтіофауна біля верхів'їв рік – Свічі, Мізунки та інших, які мають характер гірських потоків, налічує мінімальну кількість видів. Це струмкова форель, гольян, гірська щипівка, бабець барвистоногий, линьок. Чисельність їх завжди низька, а поширення спорадичне. Є дев'ять видів земноводних, зокрема: карпатський та альпійський тритони, саламандра плямиста, жовто черва кумка, звичайна та ставкова жаби. Фондовими видами цього класу хребетних є карпатський тритон, жовто черва кумка та трав'яна жаба, які трапляються по всіх лісорослинних поясах; інші піднімаються тільки на 800-900 м над рівнем моря.

Герпетофауна представлена веретінницею, прудкою та живородящою ящірками, звичайним вужем, мідянкою та звичайною гадюкою.Прудка ящірка, звичайний вуж та мідянка мають лімітоване вертикальне поширення і не піднімаються вище від поясу мішаних або букових лісів, інші не доходять до верхньої межі карппатського криволісся. Чисельність окремих видів плазунів незрівнянно нижча, ніж земноводних.

Авіфауна представлена такими видами як: перепел, деркач, звичайна горлиця, перевізник, хатній сич, сплюшка, зелений дятел, сіра ворона, грак, сорока, шпак, іволга, щиглик, коноплянка, хатній горобець, звичайна вівсянка, польовий жайворонок, сіра та білошия мухоловки, берегова ластівка трапляються де розташовані населені пункти до висоти 1000 м над рівнем моря.

Цілий комплекс лісових птахів: глухар, великий та малий яструби, пугач, сіра сова, зозуля, більшість дятлів, сойка, снігур, зяблик, шишкар ялиновий, гірська плиска, усі синиці, дрозди та чимало інших гніздяться у букових та смереко-ялицевих лісах до їх верхньої межі – 1200м.

Мисливська фауна включає в себе у високогір'ї Вододільних Горган такі види, як: бурий ведмідь, лісова куниця, білки, олені, дикі свині та дикі козулі. Ведення мисливського господарства має передбачити збільшення цих тварин. Під час бонітування мисливських угідь дотримуються оцінки їх кормових ресурсів та захисних властивостей.

3. Методика, матеріали і об'єкти дослідження.

В процесі вивчення флори гірського масиву гори “Городище” дослідження рослин проводили маршрутними методами, а більш детальні вивчення – за допомогою метода пробних ділянок.

Маршрутний метод мав кілька етапів. На першому етапі використовували рекогносцирувальний маршрутний метод; ознайомлювалися з місцевістю, визначали основні типи рослинності , вивчали загальний рельєф місцевості, розміщення потічків і струмків, і на підставі цих даних планували свою наступну роботу.

На другому етапі використовували детально-маршрутний метод, під час якого прокладення детального маршруту складали список всіх видів рослин, які траплялись. При цьому вказували їх рясність (визначаючи на око), місце знаходження (чи це узлісся, галявина, чи болотна місцевість тощо) і зазначали основні асоціації і під час детального маршрутного методу збирали гербарій.

Маршрут прокладали таким чином, щоб найбільш об'єктивно вивчити флору та рослинність території. Він прокладався в залежності від розмірів та рельєфу місцевості, а також екологічних особливостей. Якщо на вершині були невеличкі ділянки (узлісся, галявина чи болото) з більш-менш рівним рельєфом і більш-менш однорідною рослинністю то користувались методом профільних ліній. Це паралельні маршрути відстань між якими вибирали в залежності від розмірів ділянки та типу рослинності.

В лісових ценозах маршрут прокладали рідше, на кожні 100, 200, іноді і 500 метрів. А в лучних фітоценозах набагато густіше 25-30 м.

На схилах горбів і в горбистій місцевості використовували метод екологічних рядів. Профільний маршрут проводили від підніжжя до окремих вершин.

В місцях, які флористично багатші, закладали пробні ділянки. Закладання пробних ділянок є одним із засобів стаціонарного методу геоботанічних досліджень. Площу пробних ділянок вибирали в залежності від типу рослинності. В лісових фітоценозах брали площу 100 м2, а іноді – 16 м2 або 25 м2; в лучних – 1 м2. пробних ділянок закладали кілька і обов'язково рендомним методом, який забезпечував впорядкованість вибору, тобто незалежність вибору ділянки.

Об'єктом дослідження була різноманітна