Характерна біологічна особливість лишайників – ут-ворення так званих лишайникових кислот, які відкладаю-ться на поверхні гіф у вигляді кристалів, паличок, зерня-ток тощо. Ними зумовлений колір лишайників. Відомо до 150 лишайникових кислот, які, крім лишайників, ніде не зустрічаються. Біологічне значення їх ще не вивчене.

Деякі з них мають антибіотичні або токсичні властивості і, очевидно, виконують захисну функцію.

У зв'язку з широким розповсюдженням лишайники відіграють важливу роль у природі як продуценти біома-си. Селячись на гірських породах, вони сприяють вивітрю-ванню їх, а після відмирання утворюють невелику кіль-кість гумусу, на якому можуть оселятися інші рослини. Ось чому їх називають "піонерами рослинності". Лишайники служать укриттям і їжею для багатьох безхребетних тварин. Ними живляться і деякі крупні хребетні.

Лишайники широко використовує людина в своїй гос-подарській діяльності. Перш за все це цінний корм для північних оленів (ягель). Деякі із них використовує в їжу людина (цетрарія ісландська, умбілікарія їстівна). У їжу людина використовує також види роду аспіцилія, відомі під назвою «манна небесна». Із лишайників дістають спирт (цетрарія ісландська, деякі види кладоній), лакмус (леканора, рочела), фарби (охролехія, деякі види рочел), їх використовують як сировину для парфюмерної промис-ловості (евернія сливова), в медицині для виготовлення ліків (цетрарія, леканора, лобарія тощо).

Відділ І. Мохоподібні – Bryophyta.

Клас 1. Антоцеротові – Anthocerotopsida.

Клас 2. Печіночні мохи – Hepaticopsida.

Клас 3. Листяні мохи – Bryopsida, Musci.

Відділ II. Папоротеподібні – Pterydophyta.

Клас 1. Псилофітовидні – Psilophytopsida.

Клас 2. Псилотовидні – Psilotopsida.

Клас 3. Плауновидні – Lycopsida.

Клас 4. Клинолисті, або хвощевидні – Sphenopsida.

Клас 5. Папоротевидні – Pteropsida.

Відділ III. Голонасінні – Gymnospermophyta.

Клас 1. Саговниковидні – Cycadopsida.

Клас 2. Шишконосні – Coniferopsida.

Клас 3. Оболонконасінні – Chlamydospermopsida.

Відділ IV. Покритонасінні, або квіткові – Angiospermophyta, Anthophyta Magnoliophyta.

Клас 1. Дводольні – Dicotyledoneae.

Клас 2. Однодольні – Monocotyledoneae.

Загальна характеристика. В життєвому циклі мохів, як і інших рослин, є чергування двох фаз – спорофіту і гаметофіту. Проте домінує гаметофіт, у той час як в усіх інших вищих рослин домінує спорофіт. Саме тому мохи розглядають як самостійну бічну гілку в еволюції рослин. Гаметофіт являє собою листовидний талом або росли-ну у вигляді пагона, що розчленований на стебло і листки. Коренів немає, їх функцію виконують ризоїди – вирости поверхневих клітин тіла. Статеві органи (антеридії і архегонії) багатоклітинні. Спорофіт (спорогон) відіграє підпорядковану.

Мохоподібні за своєю організацією і екологією ще близькі до водоростей. Як і водорості, вони не мають судин і коренів. Деякі примітивні представники мають вегетативне тіло у вигляді дихотомічно розгалуженого талому, подібного до талому водоростей. Запліднення пов'язане з водою. Серед мохоподібних немає здерев'яні-лих форм.

Зелені мохи. Це мешканці сирих, вологих територій; особливо багато їх у тінистих хвойних лісах, лісотундрі і тундрі. Вони не тільки утворюють суцільні килими на ґрунті, а вкривають каміння, стовбури дерев. Вони також зустрічаються в степах на сухих місцях, а багато з них здатні витримувати тривале висихання.

Будова і розмноження зозулиного льону.

ми листками із загостреною верхівкою. На верхній по-верхні листка є фотосинтезуючі пластинчасті вирости, між якими затримується вода. Зозулин льон – багаторічна дводомна рослина..

Сфагнові, або білі, мохи. Білими їх називають тому, що в сухому стані мають білуватий колір. До них нале-жить один рід сфагнум, який включає 350 видів. У флорі України відомо 30 видів. Гаметофіт сфагнуму складається з невисоких, галузистих стебел і листків, у дорослих ризоїди відсутні. Ріст верхівковий. Це однодомна рослина. На її верхівках утворюються архегонії, антеридії – в пазухах листків. Оскільки ризоїди відсутні, сфагнум отри-мує мінеральні речовини через стебла і листки. Частко-во – із атмосферного пилу, який осідає на них і розчиня-ється кислотами, що виділяє рослина. Клітини в листку двох видів: а) зелені, асиміляційні, довгі і вузькі; б) мерт-ві і прозорі, широкі, ромбоподібні їхні оболонки мають спіральні і кільчасті потовщення, що запобігає спаданню стінок клітини. Ці мертві клітини легко вбирають воду і утримують її. Ця обставина приводить до заболочування ґрунтів, вкритих білувато-зеленими або бурими дерновинами сфагнуму. Сфагнові мохи поширені від тропіків до арктичної і субарктичної областей, зростають у вологих і заболочених, більш або менш кислих місцях, домінуючи в рослинності боліт.

Відділ Папоротеподібні

Папоротеподібні відносяться до числа найбільш давніх груп вищих рослин. Одні систематики включають у цей відділ папороті, плауни і хвощі. Інші виділяють представ-ників цих груп в самостійні відділи.

Папороті поширені фактично по всій земній кулі, почи-наючи з пустинь і закінчуючи болотами, рисовими полями і солонуватими водоймами. Найбільш різноманітні – у тропічних вологих лісах. Там вони представлені як дере-вовидними формами (до 25 м у висоту), так і трав'янис-тими і епіфітними (які ростуть на стовбурах і гілках дерев). Зустрічаються види папоротей довжиною всього лише в кілька міліметрів.

Звичайна рослина папороті, яку ми бачимо – це без-статеве покоління, або спорофіт. Майже у всіх папоротей він багаторічний, хоч є небагато видів з однорічним спорофітом. Папороті мають додаткові корені (лише у деяких видів вони редуковані). Листки, як правило, за масою і розмірами переважають стебло. Стебла бувають прямостоячі (стовбури), повзучі (кореневище) або виткі; часто розгалужуються. У помірній зоні папороті (стра-усове перо, орляк, щитник чоловічий) – багаторічні трав'янисті рослини з добре розвинутим кореневищем, від якого відходять численні додаткові корені. Над землею розвиваються звичайно великі перисторозсічені листки – вайї. Молоді листки спірально закручені, у міру росту вони розкручуються.

Викопні папоротеподібні