Числові показники: вологість не більше 14%, золи загальної не більше 10%, стебел діаметром більше 3см не більше 2-х, пожовтівших, побурівших і почорнівших частин рослини не більше 2%, органічних домішок не більше 1%, мінеральних – не більше 0,5%.

Хімічний склад. Трава містить кумарини (0,4 – 0,9%): дикумарол, мелілотин, мелілотозид, а також кумарову та мелілотову кислоти; похідні пурину, білок (17,6%), жироподібні речовини (4,3%), ефірну олію (0,01%), азотисті сполуки, флавоноїди, слиз, аскорбінову кислоту, каротин, вітамін Е, цукри.

Експериментальні та клінічні дані. Біологічні сполуки буркуну лікарського завдяки наявності в ньому кумарину посилюють кровообіг, особливо у судинах головного мозку, знижують проникність стінок капілярів та зменшують запальний процес. Як відомо, лімфообіг в організмі залежить від ступеня тиску в лімфатичних судинах, а й ще більшою мірою від перистальтики цих судин.

А дослідження свідчать про те, що кумарин збуджує спонтанні рухи лімфатичних судин і це сприяє поступовому зменшенню набряків. Лімфатична рідина, що депонується в місцях набряків, містить велику кількість білкових субстанцій, які являють собою поживний субстрат для розвитку мікроорганізмів, а значить і запальних процесів. Кумарин зменшує явища лімфостазу, які виникають при різних захворюваннях. Крім того, він сприяє збільшенню кількості лейкоцитів, в основному гранулоцитів, і меншою мірою кількості лімфоцитів.

Побічна дія. Кумарин у великих дозах діє на організм токсично, може пригнічувати центральну нервову систему, а також несприятливо діє на гладку мускулатуру, викликає гематурію, утворення крововиливів під шкірою.

Біологічна дія і застосування. Препарати буркуну лікарського мають відхаркувальні, пом’якшувальні, седативні, болетамувальні, вітровінні та антикоагунюючі властивості. Траву буркуну використовують для виготовлення зеленого витяжного пластиру, при стенокардії і тромбозі коронарних судин, як протисудомний засіб, входить до складу сумішей лікарських рослин, що застосовуються при бронхіті, туберкульозі легень, болях у шлунку, набряках та ревматизмі.

В народній медицині, крім того, буркун використовують при кашлі, мігрені, безсонні, гіпертонії, клімактеричних розладах, хворобах яєчників. Як засіб, що сприяє виробленню молока у жінок, які годують груддю, та як протизапальний чинник вживають суміш трави буркуну лікарського з травою золототисячника звичайного і квітками підбілу звичайного, взятих порівну у вигляді настою.

У болгарській народній медицині настій п’ють при чернесі, фурункулах та тріщинах заднього проходу.

У вітчизняній і зарубіжній народній медицині препарати буркуну широко використовують і як зовнішній засіб: припарки або компреси – для розм’якшення та розсмоктування затверділостей, абсцесів, недозрілих фурункулів, набряків, при чернесі та тріщинах заднього проходу; мазь – для розтирань після простуди і при порізах. При остеомієліті для визрівання флегмон та абсцесів готують наривні пластирі з жовтого воску, каніфолі, тваринного кою, спорошкованої трави буркуну. Готову суміш накладають на болісні місця.

З профілактичною метою використовують траву буркуну лікарського як харчову рослину: молоде свіже листячко – для приготування супів, окрошок, салатів; суміш з сухого листя й суцвіть – як заправку в супи, салати і компоти.

У гомеопатії використовують свіжі верхівки трави при тромбофлебітах, застійних явищах в легенях, яєчниках, при головному болі, який супроводжується почервонінням обличчя та сильним нервовим збудженням.

Амі велика

Ammi majus

Родина: селерові – Аріасеае

Сировина: плоди амі великої – fructus Ammi majoris

Назва рослини походить від грецьк. аmmi – назва рослини і латин majus – великий.

Опис рослини. Дворічна (в культурі – однорічна) трав’яниста рослина 100-120см заввишки. Стебло прямостояче, галузисте, борозенчасте, голе, порожнисте. Листки складноперисторозсічені на широкі ланцетні сегменти. Квіти дрібні, білі, 5-пелюсткові, двостатеві, зібрані у складні зонтики діаметром близько 10см, містять до 50 променів нерівної довжини, які стискуються при дозріванні у “гніздечках”. Цвіте у липні – серпні. Плоди – двосім’янки, які розпадаються на два напівплодики, які дрібні, голі, гладкі, мають 5 ребер. Плоди достигають у серпні – вересні.

Поширення. В дикому стані поширена здебільшого в Середземномор’ї. культивується в Краснодарському краї, Туркменистані та у південних районах України.

Заготівля. Заготовляють плоди у період масового дозрівання плодів на центральних зонтиках. Рослини скошують, в’яжуть у снопи, висушують під наметом або на відкритому повітрі, розстилаючи їх на брезенті тонким шаром (3-5см) і періодично перегортаючи. Обмолочують і очищають від полови. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Термін придатності – до чотирьох років.

Сировина:

зовнішні ознаки: висушені зрілі плоди, зеленувато – бурого кольору, вузько – видовжено – яйцевидні, які розпалися на окремі напівплодики, які дрібні завдовжки 2-3мм та завширшки 1мм, опуклі, загострені до верхівки, з стовпчиком, із зовнішнього боку п’ять поздовжніх, слабо виступаючих ребер. Поверхня гола. Запах – ароматний, смак – гіркувато – пряний.

Мікроскопічні ознаки На поперечному розрізі напівплодиків, при розгляді під лупою чи при малому збільшенні мікроскопа (1) видно слабо ребристий навколоплодик, який зрісся з насінням всередині нього. В ребрах розташовані провідні пучки, в ложбинках – секреторні канали. При великому збільшенні (2) видно деталі будови плоду: клітини зовнішнього епідермісу округлі або злегка