Регуляцiя видiлення шлункового соку.

Шлункова секреція виникає як реакція на рефлекторне або гуморальне збудження залоз. Парасимпатична iннервацiя шлунка здійснюється гілками блукаючих нервів, які закiнчуються всередині стінки шлунка на довгоаксонних нейронах (клітинах Догеля І типу). Це другі нейрони низхідного (еферентного) шляху парасимпатичної нервової системи, які беруть участь у формуванні інтрамулярної системи. Остання утворює три сплетення: підслизове (мейсснерівське), м’язове (ауербахiвське) та підсерозне. Медіатором у закінченнях цих нервів є ацетилхолін. Парасимпатичні впливи збуджують шлункові залози.

Симпатична iннервацiя представлена великим і малим нутрощевими нервами, які не перериваються у вузлах симпатичного стовбура i йдуть до черевного (сонячного) сплетення, де закінчується аксон їхнього першого нейрона (передвузлового) і починається другий (пiслявузловий) нейрон. Від черевного сплетення до шлунка (шлункове сплетення) симпатичні волокна проходять разом з парасимпатичними волокнами блукаючого нерва або самостійно по стінках кровоносних судин.

Симпатичні нерви чинять гальмівний вплив на шлункову секрецію. Однак є відомості про існування гальмівної системи i поза симпатичною іннервацією. Висхідні (аферентні) волокна несуть інформацію головним чином від механорецепторів слизового i м’язового шарів шлунка і проходять у складі шлункового сплетення (черевного) і частково блукаючих нервів. Збудником секреторної функції шлунка є насамперед їжа, її вигляд, запах, смакові якості, що діють рефлекторно, а також велика кiлькiсть гуморальних чинників.

Розрізняють три фази секреції: мозкову, шлункову та кишкову.

Мозкова фаза — складнорефлекторна, тобто шлунковий сiк видiляється умовно- і безумовнорефлекторно. Мозкова фаза запускається умовними рефлексами, якi викликаються виглядом, запахом, словом про їжу. Потiм, при потраплянні їжi в рот, включаються безумовнорефлекторнi механiзми: їжа подразнює рецептори порожнини рота, збудження надходить у довгастий мозок, а звiдти по блукаючому нерву — до шлунка, стимулюючи видiлення шлункового соку. Цей сiк був названий І.П. Павловим “апетитним”, “запальним”. Фiзiологiчне значення видiлення “апетитного” соку полягає в тому, що шлунок готується до приймання їжi ще до того, як їжа потрапляє в нього. Таким чином, секреторним нервом шлунка є блукаючий нерв. Виявилось, що пiсля перерiзання блукаючих нервiв у езофаготомованої собаки при уявному годуваннi шлунковий сiк не видiляється. Якщо ж подразнювати електричним струмом кiнець перерiзаного нерва, то настає сильне соковидiлення.

Шлункова фаза секрецiї починається з моменту надходження харчової грудки в шлунок, вона зумовлена нервовими і гуморальними механізмами. Харчовий хiмус, заповнюючи шлунок, подразнює механорецептори слизової, імпульсацiя по аферентних волокнах блукаючого нерва передається в секреторний центр довгастого мозку і звідти по еферентних волокнах в складi того ж блукаючого нерва повертається до залоз шлунка, стимулюючи їх дiяльнiсть.

Пiд час шлункової фази до нервових приєднуються гуморальнi механiзми. Гуморальними подразниками є гастрин, ацетилхолін. Гастрин виробляється клiтинами слизової шлунка і активується тiльки в кислому середовищi. Із шлунка цей гормон всмоктуєтъся в кров i через неї дiє на залозистий апарат шлунка, активуючи його. Вивiльнення гастрину посилюється продуктами гiдролiзу бiлкiв, екстрактивними речовинами м’яса й овочiв.

Стимулююче значения для шлункової секрецї має гiстамiн, який утворюється в слизовiй шлунка. Його видiлення посилюється в присутності ацетилхолiну і гастрину. Дiя гiстамiну опосередковується також через кров, тобто гуморальним шляхом.

Кишкова фаза шлункової секреції починається з моменту надходження першої порції кислого хiмусу в дванадцятипалу кишку. Стимулюючi та гальмiвнi впливи з кишки на шлункову секрецiю здiйснюються нервовими і гуморальними механiзмами. Нервовi впливи з механо- і хеморецепторiв кишки через секреторний блукаючий нерв рефлекторно посилюють шлункову секрецiю і сприяють травленню хiмусу, який залишився в шлунку.

Однак найбiльше значения в цiй фазi мають не рефлекторнi, а гуморальнi механiзми, якi регулюються гормонами шлунково-кишкового тракту.

Так, при надходженнi кислого вмiсту шлунка в дванадцятипалу кишку в нiй знижується рН (iз слабколужного стає кислим). У цих умовах слизова кишки видiляє секретин і холецистокiнiн-панкреозимiн, якi всмоктуються в кров і, надходячи до залоз шлунка, гальмують їх секрецiю, але стимулюють видiлення пепсиногену.

Продукти, що утворюються при гiдролiзi жиру, мають здатнiсть пiдвищувати виділення холецистокiнiну-панкреозимiну, що також гальмує шлункову секрецiю в кишковiй фазi.

Гальмiвний вплив проявляють і такi гормони, як ентерогастрин, серотонiн, бульбогастрон, соматостатин. При всмоктуваннi в кров продуктiв гiдролiзу бiлкiв, навпаки, настає стимуляцiя шлункової секреції.

Гальмування видiлення шлункового соку спостергається також при негативних емоцiях, больових подразниках, посиленiй фiзичнiй роботi. Реалiзацiя цих впливiв здiйснюється через симпатичну нервову систему.

Екскрецiя. У складі шлункового соку виявлено деякі речовини, які видiляються з організму у вигляді екскретів (сечовина, сечова кислота, креатинін тощо). Виділення цих метаболітів зі шлунковим соком значно підвищується під час захворювання нирок, органів дихання і травлення. Деякі хiмiчнi речовини, введені парентерально, виділяються слизовою оболонкою шлунка. Зокрема, це такі барвники, як нейтральрот, метиленовий синій тощо. На цій властивості слизової оболонки шлунка ґрунтується діагностичний метод його хромоскопії.

Порожньому шлунку властива періодична рухова активність з характерною зміною тривалих періодів спокою короткими періодами активності. З моменту надходження їжі настає неперервна харчова рухова активність. У ній чітко простежуються дві фази: коротша — активних скорочень і довша — слабших.

Типи скорочень шлунка поділяють на перистальтичні, систолічні, тонічні й антиперистальтичні. Перистальтичні скорочення починаються в кардіальній частині шлунка, поширення їх на весь шлунок регулюють блукаючі нерви. Швидкість поширення перистальтичних хвиль у собак становить 0,5 см/с, у людини — 1 см/с і більше, частота відповідно 4-5 і 3 скорочення за 1 хв. Їх значення полягає у переміщенні поверхневих шарів їжі до пілоричної частини, де виникають