Поширена в Лісостепу і Степу, на Кавказі, в Західному Сибіру в природних травостоях, на різних ґрунтах, включаючи засолені — солончаки і солонці. Порівняно з люцерною синьо гібридною і конюшиною більш стійка проти посухи, а також зимостійка. У зв'язку з різними умовами поширення має екотипи.

Цвіте в кінці травня — на початку червня, насіння дозріває в Лісостепу в серпні, в Степу — в кінці липня. Дуже цінна кормова рослина, урожайність висока — 40—60 і навіть до 100 ц/га сіна. Добре витримує випасання. Поїдається тваринами добре. Поживність зеленої маси і сіна висока. Зелена маса і сіно люцерни жовтої дещо грубіше, ніж люцерни посівної і конюшини, в ній дещо більше клітковини.

Люцерна синя, посівна, звичайна (М. sativa L.). Основна бобова кормова культура в системі кормового конвеєра лісостепових, степових і південно-східних районів.

Крім згодовування в свіжому вигляді і сіна з люцерни виготовляють поживний сінаж, а також корми штучного сушіння — борошно, гранули і брикети, трав'яну січку, з листкової маси, відокремленої від рослин спеціальними агрегатами,— протеїн вищої якості, який мають в результаті коагуляції соку рослин.

Висока кормова цінність люцерни поєднується з її високою продуктивністю. В богарних умовах з 2—3 укосів люцерни в Лісостепу збирають 350—500 ц/га зеленої маси, 80—90 ц/га сіна, на зрошуваних ділянках — відповідно 700—800 і до 200 ц/га сіна. У Криму можна мати 4—5, а в Середній Азії — 5—6 укосів. Збір перетравного протеїну при урожайності 500 ц/га становить 1700—2200 кг/га.

У Середній Азії люцерна була відома задовго до нової ери. Як зазначає Ф. Д. Кобурн (1908), первісні хлібороби цінили люцерну як дорогоцінний дар природи. З Азії в Європу вона була завезена персами в 490 р. до н. є. під час нашестя царя Ксеркса. У Римі уже в 146 р. до н. є. культура люцерни стала звичайним явищем. Вважають, що в Європу завезена маврами через Іспанію в період підкорення цієї країни, не виключено — і римськими солдатами. Проте іспанська назва люцерни Аlfalfa (альфальфа) суто арабська. Іспанські конкістадори завезли її і в Америку.

У Росії люцерну називали буркунець, червоний буркун, в'язіль, степовий в'язіль, лучний в'язіль.

На Україну люцерна потрапила на початку XIX ст. з Європи. За даними Усова (1837), люцерну посівну завіз князь Бобринський із Європи, вперше посіяв у Смілянському повіті Київської губернії (тепер Черкаська область), де вона перезапилилася з місцевими формами жовтої люцерни. Тому люцерна посівна — це гібридна популяція. Не виключено, що в нашу країну вона потрапила з азіатських екотипів.

Листя люцерни трійчасте, бічні листочки сидячі, центральний на черешку 2—4 мм завдовжки. Листочки у верхній частині зазублені, центральна жилка виступає за його межі. Китиця подовжено-овальна або головчаста (щільна, коротка), віночки квіток фіолетові. Боби багатонасінні, спірально закручені в 2— 4 оберти. Насіння брунькоподібне, світло-коричневе, матове, ма-са 1000 насінин в середньому 2 г.

Гібридні форми з жовтою люцерною мають різне забарвлен-ня віночка. Серед фіолетових і темно-фіолетових квіток трапляються фіолетово-жовті і жовті. Вегетує до 8—10 років. Висока продуктивність протягом 3—5 років. Очевидно основна причина — технологія і відсутність сортів. У Древній Греції вона на одному місці росла до 20 років. У Мексіці на початку XX ст. були поля, де люцерна без пересівання давала укоси подібно до злакових трав на луках протягом 200 років. У Франції в кінці XIX — на початку XX ст. були поля, де люцерна росла протягом 100 років. На початку XX ст. у США вважали, що люцерна звичайно може бути на одному місці від 10 до 25 років. Були поля, де вона росла майже 60 років. За сприятливих умов вирощування люцерна дуже довго може рости на тому самому місці.

Значно поширена в усіх зонах України, а також у Нечорноземній зоні, Західному Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому Сході. У дикому вигляді росте на остепнених схилах, осипах, в степу, долинах рік.

Добре росте на родючих, добре дренованих ґрунтах, у тому числі і на слабкозасолених, погано — на кислих ґрунтах.

Продуктивність і тривалість використання люцерни збільшуються при глибокому (на 20—30 см і більше) розпушуванні ґрунту. Допустимий рівень ґрунтових вод для неї — не вище ніж 120—150 см. Досить посухостійка, але для посиленого росту потребує багато вологи, яку витрачає дуже економно (коефіцієнт водоспоживання 280—360). На другий-третій рік життя добре переносить витолочування. Після скошування і випасання добре відростає. Цінна сіножатна і пасовищна рослина. У другій половині дня тварин можна випасати на чистих посівах люцерни. Вранці, по росі це неприпустимо, оскільки можливе захворювання тварин тимпанією.

Сіно і зелений корм люцерни дуже поживні, багаті на мінеральні речовини, вітаміни, мікроелементи, кальцій і фосфор.

За якістю корму більш цінна рослина, ніж конюшина, еспарцет, лядвенець та інші трави. У період цвітіння 1 кг містить 38—44 г перетравного протеїну, 22—23 % сухої речовини і відповідає 0,20—0,22 кормової одиниці.

Норма висіву насіння при звичайній рядковій сівбі становить 14—20 кг/га, при широкорядній на насіння—1—3 кг/га. У насінному матеріалі нерідко багато твердих насінин (до 60 %), тому перед сівбою насіння скарифікують. Сортовий склад щороку переглядають і уточнюють. Тепер є сорти, які частково запилюються самі, наприклад Ярославна, що