Лядвенець рогатий (Lotus corniculatus L.). Дуже поширений в європейській частині, на Кавказі, в Середній Азії. Росте на луках, вздовж доріг, на схилах, по берегах річок. Напівверхова, яра, дуже ранньостигла, стрижнево-кореневищна, розлога, добре облистнена укісно-пасовищна рослина. Стебла в природних травостоях 30—40, у посівах — 60—80 см заввишки. Корені проникають на глибину до 2,5 м, але основна маса розміщена в шарі 0—40 см.

У культурі поширений мало. Основна причина — відсутність насіння.

Відповідно до умов тієї місцевості, де вона росте, можна виділити лісовий, лісостеповий і степовий екотипи, які розрізняються облистяністю, ростом, консистенцією зеленої маси. Так, у лісового і лісостепового екотипів лядвенця зелена маса типово трав'яних рослин, у північного вона більше схожа на зелену масу гороху, чини лучної, бобів — більш обводнена. Цим особливо відрізняється лядвенець болотний, який виділяють в окремий підвид. Лядвенець слід вирощувати разом з іншими бобовими — люцерною, еспарцетом, конюшиною і злаковими — грястицею збірною, стоколосом безостим та ін.

Будова листя у лядвенця рогатого трактується по-різному. За П. П. Ва-виловим та ін., листки у лядвенця трійчасті, з добре розвиненими прилистками; за С. І. Дмитрієвою, В. Г. Ігловиковим, II. С. Конюшковим, В. М. Раменською — п'ятірні (три листочки на черешку, два нижні біля основи замінюють прилистки). Суцвіття типу простого зонтика по 5—6 шт. виходять з пазух листків на довгих квітконіжках. Віночок квіток жовтий, прапор інколи оранжевий. Боби прямі, тонкі, бурі, 2,5—3 см завдовжки. Насіння дуже дрібне, овальне, злегка сплющене, темно-коричнене, рідше темно-мраморно-плямисте, блискуче. Маса 1000 насінин — від 1,4 до 2 г залежно від екотипу.

Росте лядвенець на різних ґрунтах. Зимостійкий, досить посухостійкий, витримує затоплення. Навесні відростає раніше, ніж інші бобові, і формує зелену масу до пізньої осені.

У культурних травостоях утримується від 5 до 10 років. Середня врожайність сіна від 20—ЗО до 40—50 ц/га, зеленої маси— 180—250 ц/га. Сіно ніжне, охоче поїдають усі види тварин. Слід зазначити, що в лядвенця на відміну від інших бобових — конюшини, еспарцету, люцерни — листя у період просихання в палках не відокремлюється, не осипається так, як у цих трав. Зелену масу добре поїдають тварини в період цвітіння. До цвітіння— погано, оскільки в квітках міститься гірка барвна речовина. Сіно, сінаж і силос тварини поїдають добре. Отавність дуже добра. Поживність зеленої маси і сіна на рівні інших бобових— гороху, еспарцету — дещо нижча, ніж люцерни і конюшини. Слід ширше вводити в культуру. Для цього насамперед треба вирішити проблему насінництва.

Солодка гола, звичайна (Glycyrrhira glabra L.). Багаторічна трав'яна, переважно сіножатна, силосна, рідше пасовищна коренево-паросткова рослина з сильною кореневою системою, прямими стеблами від 40 до 100 см заввишки. Облистяність добра. Листя опушене, непарноперисте з 3—8 парами листочків. Суцвіття — рідка подовжена китиця з білими, жовтуватим з фіолетовим і ліловим відтінками. Боби бурі, шкірясті, насіння — під дрібного (2—3 мм) до великого (6—8 мм), злегка сплющене з боків, округле або неправильної форми, гладеньке, матове або слабкоблискуче. Колір насіння зеленувато-коричневий або коричневий.

В Україні поширена переважно в Степу, рідше в Лісостепу, в напівпустелі, пустелі, на Кавказі, в Сибіру — на заливних луках, обривах, схилах, степових подах і западинах, лиманах і чистих заростях. Крім солодки голої трапляється і менш поширений підвид — солодка уральська. Поїдання великою рогатою худобою і кіньми незадовільне, верблюдами і вівцями — середнє, у вигляді сіна поїдається тваринами краще.

Середня урожайність сіна становить 15—30 ц/га, зеленої маси— до 80—100 ц/га, отавність добра.

Зелена маса багата на жири (7—9 %). Використовують як лікарську (корені) і харчову культуру. В Америці солодкою здобрюють жувальний тютюн.

Горошок лучний (Lathyrus pratensis L.). Багаторічна кореневищна, лучна і сіножатна рослина з гіллястими чотиригранними стеблами. Основна маса коренів знаходиться в шарі 0— 20 см. Листя парне, продовгувато-ланцетне, на жолобчастих черешках розміщена пара листочків, які закінчуються вусиком. Суцвіття — китиця з 3—4 світло- або темно-коричневими квітками, інколи більше. Листочки ланцетні, гострі з дуже короткою ключечкою на кінці. Боби закінчуються носиком, в них 6—9 (до 12) кулеподібних, інколи кутастих гладеньких насінин. Насіння світло- або темно-коричневе. Маса 1000 насінин — 5—10 г. Твердонасінність висока — до 70—80%, тому навесні пе-ріод схожості розтягнутий.

Вологолюбна, поширена повсюди в лісовій зоні, на річкових заплавах і западинах степової зони. Рідше трапляється на сухих, бідних, кислих ґрунтах. Витримує тривале затоплення — до 36—38 днів.

Дає добре облистнену надземну масу, в якій 52—56 % — листя. Урожайність сіна досить висока — 30—40 ц/га. Рослина переважно сіножатна, на випасання реагує негативно, що поряд з поганою тіневитривалістю є причиною малої участі в травостої. Тварини поїдають погано (коні і вівці — краще). Поживна цінність досить висока — 1 кг зеленої маси відповідає 0,24— 0,32 корм. од. і містить 40—50 г протеїну, вітаміни, каротин.

Еспарцет закавказький, середньоазіатський (Оnobrychis transcaucasica Grossh). Верхова, нещільнокущова, стрижнево-коренева багаторічна яра рослина короткого дня. Стебла до 60—70 см і більше заввишки, добре облистнені, гіллясті з парноперистими листками знизу на довгих, вгорі — на майже сидячих черешках. На одному листку до 12 пар продовгуватих загострених листочків. Прилистки яйцевидні, війчасті, яскраво-рожеві або блідо-рожеві, майже білі з темними смугами, інколи яскраво-пурпурні, квітки зібрані в досить щільні китиці. Боби напівокруглі, опушені. Насіння яйцевидне або кутасте, бурого, коричневого або зелено-сірого кольору. Маса 1000