У Середній Азії люцерна була відома задовго до нової ери. Як зазначає Ф. Д. Кобурн (1908), первісні хлібороби цінили люцерну як дорогоцінний дар природи. З Азії в Європу вона була завезена персами в 490 р. до н. є. під час нашестя царя Ксеркса. У Римі уже в 146 р. до н. є. культура люцерни стала звичайним явищем. Вважають, що в Європу завезена маврами через Іспанію в період підкорення цієї країни, не виключено — і римськими солдатами. Проте іспанська назва люцерни Аlfalfa (альфальфа) суто арабська. Іспанські конкістадори завезли її і в Америку.

У Росії люцерну називали буркунець, червоний буркун, в'язіль, степовий в'язіль, лучний в'язіль.

На Україну люцерна потрапила на початку XIX ст. з Європи. За даними Усова (1837), люцерну посівну завіз князь Бобринський із Європи, вперше посіяв у Смілянському повіті Київської губернії (тепер Черкаська область), де вона перезапилилася з місцевими формами жовтої люцерни. Тому люцерна посівна — це гібридна популяція. Не виключено, що в нашу країну вона потрапила з азіатських екотипів.

Листя люцерни трійчасте, бічні листочки сидячі, центральний на черешку 2—4 мм завдовжки. Листочки у верхній частині зазублені, центральна жилка виступає за його межі. Китиця подовжено-овальна або головчаста (щільна, коротка), віночки квіток фіолетові. Боби багатонасінні, спірально закручені в 2— 4 оберти. Насіння брунькоподібне, світло-коричневе, матове, ма-са 1000 насінин в середньому 2 г.

Гібридні форми з жовтою люцерною мають різне забарвлен-ня віночка. Серед фіолетових і темно-фіолетових квіток трапляються фіолетово-жовті і жовті. Вегетує до 8—10 років. Висока продуктивність протягом 3—5 років. Очевидно основна причина — технологія і відсутність сортів. У Древній Греції вона на одному місці росла до 20 років. У Мексіці на початку XX ст. були поля, де люцерна без пересівання давала укоси подібно до злакових трав на луках протягом 200 років. У Франції в кінці XIX — на початку XX ст. були поля, де люцерна росла протягом 100 років. На початку XX ст. у США вважали, що люцерна звичайно може бути на одному місці від 10 до 25 років. Були поля, де вона росла майже 60 років. За сприятливих умов вирощування люцерна дуже довго може рости на тому самому місці.

Значно поширена в усіх зонах України, а також у Нечорноземній зоні, Західному Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому Сході. У дикому вигляді росте на остепнених схилах, осипах, в степу, долинах рік.

Добре росте на родючих, добре дренованих ґрунтах, у тому числі і на слабкозасолених, погано — на кислих ґрунтах.

Продуктивність і тривалість використання люцерни збільшуються при глибокому (на 20—30 см і більше) розпушуванні ґрунту. Допустимий рівень ґрунтових вод для неї — не вище ніж 120—150 см. Досить посухостійка, але для посиленого росту потребує багато вологи, яку витрачає дуже економно (коефіцієнт водоспоживання 280—360). На другий-третій рік життя добре переносить витолочування. Після скошування і випасання добре відростає. Цінна сіножатна і пасовищна рослина. У другій половині дня тварин можна випасати на чистих посівах люцерни. Вранці, по росі це неприпустимо, оскільки можливе захворювання тварин тимпанією.

Сіно і зелений корм люцерни дуже поживні, багаті на мінеральні речовини, вітаміни, мікроелементи, кальцій і фосфор.

За якістю корму більш цінна рослина, ніж конюшина, еспарцет, лядвенець та інші трави. У період цвітіння 1 кг містить 38—44 г перетравного протеїну, 22—23 % сухої речовини і відповідає 0,20—0,22 кормової одиниці.

Норма висіву насіння при звичайній рядковій сівбі становить 14—20 кг/га, при широкорядній на насіння—1—3 кг/га. У насінному матеріалі нерідко багато твердих насінин (до 60 %), тому перед сівбою насіння скарифікують. Сортовий склад щороку переглядають і уточнюють. Тепер є сорти, які частково запилюються самі, наприклад Ярославна, що дає змогу займатися насінництвом люцерни у більш північних областях (на Поліссі).

Лядвенець рогатий (Lotus corniculatus L.). Дуже поширений в європейській частині, на Кавказі, в Середній Азії. Росте на луках, вздовж доріг, на схилах, по берегах річок. Напівверхова, яра, дуже ранньостигла, стрижнево-кореневищна, розлога, добре облистнена укісно-пасовищна рослина. Стебла в природних травостоях 30—40, у посівах — 60—80 см заввишки. Корені проникають на глибину до 2,5 м, але основна маса розміщена в шарі 0—40 см.

У культурі поширений мало. Основна причина — відсутність насіння.

Відповідно до умов тієї місцевості, де вона росте, можна виділити лісовий, лісостеповий і степовий екотипи, які розрізняються облистяністю, ростом, консистенцією зеленої маси. Так, у лісового і лісостепового екотипів лядвенця зелена маса типово трав'яних рослин, у північного вона більше схожа на зелену масу гороху, чини лучної, бобів — більш обводнена. Цим особливо відрізняється лядвенець болотний, який виділяють в окремий підвид. Лядвенець слід вирощувати разом з іншими бобовими — люцерною, еспарцетом, конюшиною і злаковими — грястицею збірною, стоколосом безостим та ін.

Будова листя у лядвенця рогатого трактується по-різному. За П. П. Ва-виловим та ін., листки у лядвенця трійчасті, з добре розвиненими прилистками; за С. І. Дмитрієвою, В. Г. Ігловиковим, II. С. Конюшковим, В. М. Раменською — п'ятірні (три листочки на черешку, два нижні біля основи замінюють прилистки). Суцвіття типу простого зонтика по 5—6 шт. виходять з пазух листків на довгих квітконіжках. Віночок квіток жовтий, прапор інколи оранжевий. Боби прямі, тонкі, бурі, 2,5—3 см завдовжки. Насіння