Росте лядвенець на різних ґрунтах. Зимостійкий, досить посухостійкий, витримує затоплення. Навесні відростає раніше, ніж інші бобові, і формує зелену масу до пізньої осені.

У культурних травостоях утримується від 5 до 10 років. Середня врожайність сіна від 20—ЗО до 40—50 ц/га, зеленої маси— 180—250 ц/га. Сіно ніжне, охоче поїдають усі види тварин. Слід зазначити, що в лядвенця на відміну від інших бобових — конюшини, еспарцету, люцерни — листя у період просихання в палках не відокремлюється, не осипається так, як у цих трав. Зелену масу добре поїдають тварини в період цвітіння. До цвітіння— погано, оскільки в квітках міститься гірка барвна речовина. Сіно, сінаж і силос тварини поїдають добре. Отавність дуже добра. Поживність зеленої маси і сіна на рівні інших бобових— гороху, еспарцету — дещо нижча, ніж люцерни і конюшини. Слід ширше вводити в культуру. Для цього насамперед треба вирішити проблему насінництва.

Солодка гола, звичайна (Glycyrrhira glabra L.). Багаторічна трав'яна, переважно сіножатна, силосна, рідше пасовищна коренево-паросткова рослина з сильною кореневою системою, прямими стеблами від 40 до 100 см заввишки. Облистяність добра. Листя опушене, непарноперисте з 3—8 парами листочків. Суцвіття — рідка подовжена китиця з білими, жовтуватим з фіолетовим і ліловим відтінками. Боби бурі, шкірясті, насіння — під дрібного (2—3 мм) до великого (6—8 мм), злегка сплющене з боків, округле або неправильної форми, гладеньке, матове або слабкоблискуче. Колір насіння зеленувато-коричневий або коричневий.

В Україні поширена переважно в Степу, рідше в Лісостепу, в напівпустелі, пустелі, на Кавказі, в Сибіру — на заливних луках, обривах, схилах, степових подах і западинах, лиманах і чистих заростях. Крім солодки голої трапляється і менш поширений підвид — солодка уральська. Поїдання великою рогатою худобою і кіньми незадовільне, верблюдами і вівцями — середнє, у вигляді сіна поїдається тваринами краще.