Нормальні суходоли — це дещо підвищені невеликі плато, невеликі схили. На цих площах задовільний водний режим, рі-вень ґрунтових вод— 1,2—2,5 м. Вони краще засвоюють опади, грунти переважно дерново-суглинкові. Ці луки більш продук-тивні, в травостої переважають цінні злакові трави — костриця, грястиця збірна, тимофіївка лучна, райграс пасовищний, гре-бінник звичайний, тонконоги; з бобових — конюшини лучна, ро-жева, біла, горошок лучний, лядвенець рогатий, люцерна жовта і хмелевидна. В різнотрав'ї є деревій, але є й шкідливі — жов-тець, грабельки, а також волошка лучна та ін. Це добрі випаси і сінокоси, які можуть давати до ЗО ц/га сіна. Навіть при не-значних витратах на зрошення і удобрення на цих луках можна мати багато високоякісних кормів. Якщо суходоли розміщені на супіщаних і піщаних грунтах та кам'янистих щебенистих поро-дах, на них відповідно трапляються менш цінні трави, такі як медова трава (солодник), біловус, овеча костриця, гірська осо-ка тощо.

На суходолах надмірного зволоження, на незначних пони-женнях водороздільних масивів з тимчасовим зволоженням на-весні і восени грунти переважно підзолисті, місцями заболоче-

ні. Рівень ґрунтових вод слід понизити до 60—#0 см, а для ви-рощування високих урожаїв застосовувати зрошення. Якщо ці луки не експлуатуються, вони заростають малоцінними трава-ми — щучкою дернистою, біловусом, осокою, щавлем та ін. Як-що внести достатню к.лькість добрив (70—90 кг/га і більше д. р. повного мінерального добрива), то їх можна перетворити на досить продуктивні угіддя, де можна збирати до 100—120 ц/га сіна з 2—3 укосів.

Суходільні луки на схилах балок — це природні угіддя пере-важно південного Лісостепу і Степу. Багато їх у Полтавській, Одеській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях. Вони займають близько 2 млн га. Грунти тут еродовані, тому одним з важливих завдань, спрямованих на поліпшення їхньої якості, є здійснення комплексу протиерозійних заходів, що обов'язково включають залуження, як показують досліди О. А. Черкасової і О. В. Бадуліна, насамперед стоколосом безостим у сумішці з еспарцетом, а також люцерною жовтою і посівною. Природна продуктивність їх низька і дуже низька — 4—7 ц/га сіна. Разом з тим досліди свідчать про можливість одержання ЗО—40 до 50 ц/га сіна. Природна рослинність тут складається з типчаку, полину австрійського і приморського, трапляється пирій повзу-чий, люцерна хмелевидна, подорожник, цикорій звичайний, а у впадинах — грястиця збірна, лисохвіст лучний, райграс пасо-вищний, тонконіг лучний, у південно-західних районах (Хмель-ницька область) на схилах з карбонатно-щебенистими грунта-ми, а також на перегнійно-карбонатних грунтах багато бобо-вих — еспарцет піщаний, гірська конюшина, а також люцерна хмелевидна, альпійська і заяча конюшина, стоколос безостий, тонконіг, тирса тощо.

На опідзолених і чорноземних грунтах цих угідь багато бур-куну жовтого, люцерни жовтої, трапляються лядвенець рогатий, конюшина червона та біла, еспарцет піщаний, із злаків — пирій повзучий, стоколос безостий і прямий, типчак, костриця овеча, лучна. Якщо ці схили добре доглядати, продуктивність їх може зрости до ЗО—40 ц/га сіна і навіть більше. Без належного до-гляду травостій швидко погіршується, продуктивність лук змен-шується до 8—12 ц/га сіна.

Заплавні луки — кормові угіддя річкових долин, які щороку затоплюються весняними водами, нерідко дощами. Грунти тут мають намулок, що підвищує родючість. Це угіддя прируслової, центральної або середньої та притерасної (приматерикової) частин заплави. Рослинність визначається родючістю грунту і може бути досить багатою, включає стоколос, тонконіг лучний, райграс пасовищний, очеретянку тростинну, кострицю лучну і тимофіївку, польовицю білу, конюшину білу, червону і рожеву,

люцерну жовту. З малоцінних трапляються щучка дерниста, біловус, із різнотрав'я — грабельки, осоки та ін. Крім лядвен-цю рогатого ростуть лядвенець болотний, а крім тонконога луч-ного — тонконіг болотний.

Заплавні луки — це найцінніші природні кормові угіддя, які можуть забезпечити високу врожайність при порівняно незнач-них витратах. Залежно від розміщення лук слід регулювати рівень залягання ґрунтових вод, застосовувати зрошення, удоб-рення, підсівання трав, а за наявності малоцінних компонентів рослин — і перезалуження.

Болотисті заплавні луки виникли внаслідок регулярного за-топлення і підтоплення, коли рівень залягання ґрунтових вод підіймається вище за 50 см. Для поліпшення цих лук насампе-ред слід відвести стічні води, понизити рівень ґрунтових вод до 60—70 см, засіяти після цього цінними бобово-злаковими траво-сумішками. Якщо потрібно, здійснюють планування території перед обробітком грунту і сівбою трав. Внаслідок перезволо-ження тут переважають гігрофіти, передусім осокові. Мало бо-бових, оскільки вони можуть рости тут лише після певних за-ходів, спрямованих на поліпшення цих грунтів.

Велика робота щодо поліпшення заплавних, зокрема боло-тистих, торф'яних луків, була проведена у Львівському сіль-ськогосподарському інституті кафедрою рослинництва і луків-ництва під керівництвом Г. С. Кияка, П. Я. Когута, Н. Я. Ки-риченка та ін.

Болотисті заплавні луки є в західних районах, на Поліссі. Великі масиви болотних луків також у заплавах Дніпра, Дес-ни, Горині, Тетерева, Ірпеня, Прип'яті.

Заплавні луки лісостепових і степових районів включають мало заболочені заплави. Це переважно звичайні заплавні луки річних долин, які нерідко поросли лісами. Травостій на них ви-користовують для кормових цілей. Вони поширені в долинах Дніпра, південного і західного Бугу, Дністра, Інгула, Сівер-ського Дінця, Тиси, а також Інгульця, Орелі, Вовчої, Тілігулу, Синюхи та ін.

Торф'янисті луки поширені у заплавах річок поліської, рід-ше лісостепової, низинні луки — в поліській зоні, а