У сівозмінах вирощують силосні культури, коренеплоди, бульбоплоди, на силос використовують також посіви багато-річних бобово-злакових сумішей.

У США, Франції, Італії, Румунії, ФРН, Чехії, Словаччині, Болгарії велику увагу приділяють кукурудзі на корм (в основних, проміжних — післяукісних і післяжнивних посівах). Слід зазначити, що, наприклад, у східній частині Німеччини кукурудзу на силос вирощують здебільшого після збирання озимих проміжних — у післяукісних посівах.

Велику увагу приділяють питанням родючості ґрунтів на кормовій площі: внесенню органічних добрив (гною, компостів), використанню дощових черв'яків для приготування високоефективних органічних добрив. Широко застосовують також біологічні джерела азоту, зокрема бульбочкові бактерії (використовують високоефективні штами). Дедалі більшого поширення набувають екологічно чисті технології вирощування кормових культур.

5.3. Біологічні основи кормової площі

5.3.1. Добір видів і сортів кормових культур

Необхідною умовою високопродуктивної кормової площі є екологічно і біологічно обґрунтований добір видів і сортів кормових рослин для основної і проміжної сівби. Неприпустима інтродукція гібридів і сортів кормових культур з інших регіонів без попередньої перевірки їхньої зимостійкості, продуктивності, уражуваності шкідниками і хворобами, періоду використання, насіннєвої продуктивності. Для поповнення видового і сортового складу кормових рослин у господарстві необхідно підтримувати зв'язки з науково-дослідними установами, дослідними станціями, ботанічними садами.

Великим резервом є використання дикорослих місцевих рослин, наприклад, мишачого горошку, жовтої люцерни, червоної конюшини, чини польової, вики заборної, люцерни хмелевидної, тонконогів, тимофіївки, костриці, житняку, буркуну, пирію повзучого та ін. Досвід показує, що при введенні їх у культуру вони нерідко за продуктивністю й якістю перевищують культурні види трав і кращі селекційні сорти.

Попередньо слід провести випробування рослин у невеликому колекційно-демонстративному розсаднику з тим, щоб переконатися у доцільності введення тієї або іншої культури.

Добір холодостійких видів є важливою біологічною основою збільшення періоду вегетації рослин. З 160—170 днів його можна збільшити до 190—210, а на півдні — до 220 і мати зелену масу вже в квітні — на початку травня і в листопаді — грудні. Так, окремі сорти вівса можуть витримувати температуру мінус 6—8 °С і залишатися зеленими; кормову капусту можна збирати з-під снігу, і при цьому вона не втрачає своїх кормових якостей як високобілкова рослина, яка містить, крім того, багато вітамінів.

Важливим біологічним напрямом в удосконаленні кормової площі є подальша робота з добору компонентів агрофітоценозів для спільних і ущільнених посівів, а також дослідження з проблеми проміжних посівів кормових культур. Збільшення періоду надходження кормів, тобто тривалості періоду фотосинтезу, використання ФАР, підвищення віддачі кожного кормового гектара неможливе без широкого використання цього джерела дешевих і високоякісних кормів.

Велике значення має підвищення продуктивності бобових культур, широке використання їх у чистих посівах і сумішках. Для збільшення їхньої продуктивності крім добрив, поливу та інших прийомів вирощування слід ширше використовувати селекційні штами бульбочкових бактерій, що дасть змогу збіль-шити урожай зеленої маси, сіна і зерна на 15—24 %.

Кормова площа повинна бути об'єктом біотехнологів і генетиків-селекціонерів. У деяких країнах, наприклад в Австралії і Новій Зеландії, використовуючи принципи віддаленої гібридизації, розробленої І. В. Мічуріним, створюють нові міжвидові і навіть міжродові гібриди пасовищних і сіножатних трав.

Одержання видів і сортів, що характеризуються високою якістю зеленої кормової маси, швидким темпом наростання її, дасть змогу ефективно використовувати не тільки площу, а й не вегетаційний період.

5.3.2. Динаміка основних показників хімічного складу рослин і практичні висновки з організації кормової площі, збільшення виробництва кормів

Динаміка нагромадження сухої речовини і протеїну у сухій речовині. Ріст рослин, як відомо, супроводжується зміною їхнього хімічного складу. Практично найбільший інтерес становить динаміка нагромадження в них сухої речовини і азоту (протеїну).

У міру росту і розвитку вміст сухої речовини у зеленій масі кормових рослин у період вегетації з 8—12 % У початкові фази збільшується до 18—22 % У період колосіння (бутонізації) — цвітіння, підвищуючись потім у фазі молочно-воскової і воскової стиглості до 27—30 % і більше (кормові трави, кукурудза, озимі жито і пшениця на корм, ранні ярі бобово-злакові сумішки). Вміст сирого протеїну (або загального азоту) у сухій речовині рослин після колосіння і бутонізації, тобто після настання генеративного періоду, навпаки, різко знижується (табл. 10). Це пояснюється тим, що на початку вегетації рослини дуже обводнені і посилено засвоюють азот: на одиницю сухої речовини їм необхідно у 2—3 рази більше азоту, ніж у генеративні фази. Далі у процесі росту і нагромадження сухої речовини у них відбувається так зване «ростове розведення» азотистих поживних речовин.

Спостерігається чітка обернена залежність між нагромадженням сухої речовини у рослинах і вмістом у ній загального азоту (сирого протеїну). Рослина на початку вегетації виявляє біологічну «жадобу» на азот, а в міру нагромадження сухої речовини фізіологічна потреба у цьому елементі зменшується. Тому необхідна для рослин кількість загального азоту (протеїну) нагромаджується в них набагато раніше, ніж суха речовина. За короткий період вегетації (40—55 днів) озимі й ранні ярі, кукурудза можуть нагромаджувати 55—85 % ва-лової кількості протеїну, тоді як сухої речовини — 24—48 % (табл. 11). Це означає, що, забезпечуючи