Біологічні особливості

Коренева система добре розвинена, стрижнева, складається з головного і сильнорозвинених бічних коренів, які проникають у грунт на глибину 8—10 м і більше. Основна маса коренів розміщується у верхньому шарі грунту до 25—30 см.

Стебло гіллясте, трав'янисте, утворює сильний кущ, заввишки 100—150 см, добре облистнене.

Листки трійчасті. Середній листочок на довгому черешку. Листки із зубчиками на верхній частині, еліпсоподібної, обер-ненояйцеподібної, вузьколанцетної або майже округлої форми. Маса їх — 30—60% загальної маси врожаю.

Квітки волотистої форми, складаються із чашечки (п'ять чашолистиків), віночка з п'яти пелюсток, різних за розміром, 10 тичинок, з яких 9 зростаються, та маточки.

Суцвіття — циліндрична або головчаста китиця.

Плід — багатонасінний біб, спіральне зігнутий (2—5 обертів), коричневого або бурого забарвлення.

Насіння ниркоподібне, дрібне, жовте або жовто-буре. Маса 1000 насінин — 1,8—2,5 г. Утворює багато твердого насіння.

Сорт: Анді.

Фази розвитку і етапи органогенезу

Люцерна посівна (за В.А.Ахундовою) проходить дванадцять етапів органогенезу. На І етапі рослина знаходиться у фазі сходів, складається із конуса наростання верхівкової бруньки і двох листкових зачатків. Основну масу пагонів гілкування становлять пагони другого та наступних порядків. Тривалість життя окремих пагонів становить рік, а при скошуванні менше. Зимує люцерна на І етапі у вигляді укорочених пагонів, які мають недиференційований конус наростання. Всі квітуючі та подовжені вегетативні пагони зимою, як правило, відмирають. На II етапі під час весняного відростання починається диференціація конуса наростання. III і IV етапи проходять швидко, на них відмічається гілкування, утворюється суцвіття, яке являє собою китицю з квітковими горбочками; на У етапі починається подовжена диференціація квіткового горбочка; на VI — утворюється суцвіття; на VII — з'являються покривні органи квітки, тичинкові трубки, маточка, осі суцвіть і квітконіжки; VIII етап збігається з фазою бутонізації; ІХ—з фазою цвітіння, Х — із формуванням зародка насіння; на XI — відкладаються поживні речовини в сім'ядолях насіння; на XII етапі достигають плоди і насіння.

4.3.3. Костриця червона ( Festuca rubra L.)

Багаторічна низова трава кущової, кореневищної і кореневищно-нещільної форм. Стебла гладенькі, тонкі, завдовжки 20-60 см (на заплавних луках до 1 м ), листки вузенькі. Волоть рідка і розлога, колоски багатоквіткові. Насіння дрібніше, ніж у костриці лучної, з короткими остюками. Розмножується також кореневищами й утворює добру дернину. У рік сівби розвивається повільно, тому сіють її рано. Повного розвитку досягає на третій рік після сівби і дає досить високі врожаї сіна або зеленого пасовищного корму протягом 4-8 років і більше.

До грунту костриця червона невибаглива. На супіщаних легких грунтах у травосумішках краще росте, ніж інші трави, дає досить поживний пасовищний корм. Росте також на неудобрених луках і пасовищах. Позитивно реагує на внесення добрив, але при великій нормі їх поступається місцем іншим травам. На Поліссі та в Лісостепу поширена на заплавних і суходільних луках. На досить вологих неудобрених торфових грунтах Полісся дуже часто трапляється у змішаних угрупуваннях з маловибагливими низькими осоками і щучником дернистим, часом займає великі площі, утворюючи суцільні травостої.

На пасовищах з менш родючими грунтами розмножується самосівом, після витоптування чи випасання швидко відростає. Її можна вирощувати з люцерною хмелевидною на легких, малородючих грунтах. Трапляється також у травостоях гірських районів Карпат, де вона є цінною травою для сінокісного і пасовищного використання.

За кормовою цінністю та врожайністю поступається перед найкращими злаковими травами, але завдяки своїй невибагливості до грунтів є цінною травою на пасовищах. Сіно зібране під час колосіння, охоче поїдають тварини, особливо вівці та коні.

4.3.4. Стоколос безостий Bromopsis inermis ( Leyss. ) Nolub.

Кореневищний багаторічний верховий злак. За сприятливих умов виростає до 150 см заввишки, дає багато великих листків. Вони широколінійні, плоскі, порівняно грубі. Волоть розлога, різної форми, подібна до волості костриці лучної. Колоски великі, насіння-плівчаста зернівка, широколанцетної форми, завдовжки 9-13 і завширшки 1,8-2 мм. Маса 1000 насінин 2,4-4,3 г.

Невибагливий до клімату і грунту. Коренева система сильно розвинена, проникає у грунт на глибину до 2 м і більше, утворює довгі підземні кореневища, які розгалужуються від материнського куща. Від них відростають численні високі, добре облистнені стебла.

На весні починає рано відростати. Урожайність першого року становить 50-80 ц/га сіна. 100 кг сіна за поживністю дорівнюють у середньому 48 к. од. і місять близько 3 кг білка. Скошувати на сіно треба під час повного викидання волотей. При сінокісному використанні у травостої тримається 10 років і більше.

Поширений Поліссі та в Лісостепу на заплавних луках, які часто затоплюються весняними водами. Дуже посухостійкий, тому добре росте і дає врожаї сіна в посушливих умовах Степу при 400 мм опадів (орієнтовано) за рік.

У природних травостоях стоколосу безостого трапляються куничник наземний, пирій повзучий, тонконіг лучний, костриця лучна, мітлиця велетенська та інші види трав.

Найпридатнішими грунтами для стоколосу безостого є легкі супіщані та чорноземи суглинкові. Тепер висівають його і на легких сухих малородючих грунтах. Заболочені й засолені грунти для нього непридатні. На засолених грунтах степових заплав стоколос безостий змінюється угрупованням пирію повзучого. Добре відростає як після скошування, так і при пасовищному використанні, тому є цінним злаком для створення пасовищ навіть на малородючих супіщаних грунтах. На пасовищах охоче поїдається великою рогатою худобою навесні та влітку до початку колосіння. Стоколос безостий використовується також у травосумішках: у Лісостепу – з люцерною, еспарцетом, райграсом високим, у Степу