опис рис та діяльності пластунів подав генерал чорноморських козаків та український письменник Яків Кухаренко, який чи не вперше у петербурзькому журналі "Основа" (1862р.), а згодом у своїй книжці "Козаки" писав, що „так звалися не лише військові розвідники, а й кожен зручний, сміливий здобутчик, звичайно молодші чоловіки, що здобували собі засоби до життя в плавнях. І назва їх походить від слова "плазувати", тобто бовтатись у болотах, в грязюці, полюючи звіра, ловлячи рибу чи, нарешті, обороняючися від сусіда-ворога". "Справжній пластун, — пише він, — загавкає як лисиця, зачмише як кабан, крикне як олень... Кожен пластун хоч одно, або двоє з таких удач в собі має"[35, с. 17]. Членами української скаутської організації назва "пластун" вживалася перш за все в розумінні "розвідник", "шукач пригод", бо це найкраще відповідало англійському "скаут", польському "гарцеж" і т. д.
Для виникнення І становлення Пласту на різних українських теренах велике значення мала наявність традицій та потенційних можливостей національної самоорганізації українців, а вони, головним чином, зумовлювалися багатовіковим історичним розвитком.
Після розпаду Галицько-Волинського князівства Галичина більше як на чотири століття опинилася під польським пануванням. Цілеспрямована політика полонізації та покатоличення зумовила перетворення українців на просту етнічну групу, позбавлену властивих національних рис. В цих умовах зростає роль "руської" церкви як консолідуючого чинника національного організму. Для збереження власної культури І традицій при церквах починають організовуватися братства. При багатьох з них, як, наприклад, при Братстві Успення і Св.Миколая у Львові, влаштовувалися для молоді окремі сходини. А 1668 року безпосередньо для неї було засноване "Братство благочестивих і благородних младенців в місті Тернополі обитающих". Це були перші прояви організації молоді.
Новий період в розвитку Галичини розпочався після того, як, за розділами Польщі (1772р., 1793р., 1795р.), вона перестала існувати як самостійна держава. Східна Галичина, де з 4,7 млн. населення 63% 27 становили українці, а 23% — поляки, опинилася під владою Австрії [29, с. 68]. Певні полегшення на економічному, культурному та релігійному відтінках, які отримала етнічна більшість, створили передумови для національного відродження. Його провісником стала славетна "Руська Трійця, що підготувала "Русалку Дністрову", першу книжку на властиво сучасній українській мові.
Важливим поштовхом для політичної та громадської самоорганізації українців стали революційні події 1848- 1849рр. Цей час "весни народів" став дуже пам'ятний в історії Галичини. 1848 року її інтелігенція та духовенство створили Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію. Тоді ж у Львові відбувся перший з'їзд українських діячів та почав виходити перший український часопис "Зоря Галицька".
У 60-80-х роках XIX ст. галицьке українство консолідується і робить великий поступ у своєму розвитку. Цей час можна назвати "золотою добою" створення його власних національних інституцій. Першими 1861 року подали приклад молоді інтелігенти, заснувавши товариство "Руська бесіда". 1868 року для поширення освіти серед народу була створена "Просвіта" — найвизначніша українська громадська інституція. З лона цієї "матері українських товариств" незабаром виникають різні наукові та освітні установи — "Наукове товариство їм. Т.Шевченка" (1873р.), Українське педагогічне товариство "Рідна школа" (1881р.) та інші.
Розвивається політичне життя. Українські представники у віденському парламенті та галицькому сеймі у Львові підносять голос на захист прав української спільноти. У 90-ті роки виникають політичні партії різного спрямування. Серед них Українська радикальна партія вперше в історії української політичної думки декларує тезу про політичну самостійність України.
В цей час висувається чисельна плеяда визначних українських інтелігентів, що розгортають активну громадсько-політичну та культурницьку діяльність. Цілою епохою є творча та громадська праця Івана франка. З переїздом до Львова 1894 року Михайла Грушевського розпочинається період розквіту української історичної науки. Будять національну свідомість українців та кличуть їх на боротьбу за свої права твори Василя Стефаника та Ольги Кобилянської. В царині мистецтва плідно працюють Олександр Новаківський, Іван Труш, Соломія Крушельницька. В розвитку української суспільно-політичної думки визначаються Олександр Барвінський, Юліан Бачинський, Євген Левицький, Володимир Охрімович, Михайло Павлик. До піднесення усього національного життя поважно спричиняється Андрій Шептицький, що 1901 року стає митрополитом Греко-Католицької Церкви.
На такому тлі бурхливо розвивається молодіжний рух: виникають пожежно – руханкові товариства "Сокіл" (1894р.) та "Січ" (1900р.), створюються численні студентські організації.
Закарпатська Україна довгий час була для сусідніх держав тереном боротьби за впливи. Після 1848р. тут посилюється мадяризація українського населення, яка набуває особливо гострих форм з 1867р., коли, розбита Прусією, Австрія віддає край під владу Угорщини. Хоча близько70% його населення становили українці, до 1914р. були знищені всі їхні школи з рідною мовою викладання [64, с. 24]. Ось чому, коли 1870 року на Закарпаття прибув М.Драгоманов, місцевих українців він назвав раненими братами".
Довгий час окремо розвивалась Буковина, яка 1774 року перейшла під владу Австрії. 1861 року під впливом революції 1848р. її було визнано " коронним краєм" (тобто надано автономію). Цей факт, а також сусідство з Галичиною, зумовили активний розвиток громадсько-політичного життя. Напередодні першій світової війни в краю існувало близько 540 українських установ різного характеру [48, с. 336].
Відірвана від Галичини Волинь незабаром, після розділів Польщі, переходить під владу Московщини. Населення краю зазнає русифікації. Українці не мають жодної власної національної установи, окрім початкових шкіл.
З 1654р. на Наддніпрянській Україні в певні періоди з різною інтенсивністю та гостротою, але загалом беззастережно та цілеспрямовано насаджувались московські порядки. Окремі спалахи національного життя українців, як от Українська колегія в Харкові, яку 1805р. було перетворено на університет, "Товариство визволення України"