здолати молоді патріоти, навіть часто вдаючись до різних хитрощів, і щоб тільки потрапити до стрілецького війська. Справа в тому, що при наборі до легіону існували численні обмеження: до нього могли належати українці, які не підлягали службі в австрійській армії (в ній повинні були служити чоловіки від 18 до 35 років) або ті, що були спеціально звільнені для служби в УСС [34, с. 298]. Це, з одного боку, ніби полегшувало вступ 16-17 річних, та з другого — командування УСС із зрозумілих причин намагалось набрати більш зрілих людей. ї все ж молодь тіснила старших. Про це яскраво свідчить приклад стрийських новобранців, серед яких відзначимо трьох братів-пластунів — Олексу, Богдана та Юрка Герасимів (останній став 16-річним усусусом 1915р.), дядька Степана Бандери — провідника ОУН, автора цікавих спогадів Осипа Бандеру [2, с. 24], Віктора Коваля, Володимира Лотоцького. Івана Бігуна та ін.
Драматично, з пригодами діставалась до війська Олена Степанів. Звістка про війну зустріла її в рідному селі на Перемисьчині. Прийшов час, до якого вона себе наполегливо готувала. Олена відразу подається до Львова, де самовіддано працює у поборовій комісії, а коли дістала однострій, то, переробивши його та сховавши волосся під шапку, прийшла фотографуватись на військове посвідчення, де була прийнята за шпигунку та схоплена. Від арешту її врятувала допомога Ю.Старосольського. Після того, як Галущинський вигнав її з потяга, що відправлявся на фронт, О.Степанів звернулась з протестом до бойової управи і нарешті отримала дозвіл виїхати з останнім відділом стрільців за день до окупації Львова [23, с. 70].
З вересня 1914р. "глухо й без ентузіазму" та "в суматосі" [14, с.104] УСС були змушені скласти присягу на вірність Австрії, щоб зберегти зародок української військової формації. А вже наступного дня під загрозою російського наступу їх відправили на Закарпаття для проведення вишколу. Це був перший удар по їхніх надіях, бо, замість визволення рідної землі, стрільці були змушені покидати ЇЇ останній клаптик. Як зазначає Степан Ріпецький, стрілецький романтизм розвіявся безповоротно, коли австрійське командування повідомило, що УСС не буде створювати одноцільної військової формації, а воюватиме в складі різних підрозділів австрійської армії [50, с. 80]. У важких умовах проходив сам військовий вишкіл: не вистачало зброї, набоїв, амуніції тощо.
Однак недовго УСС знаходилися в резерві. Вже з 11 вересня їх окремі відділи стали направлятись на різні ділянки фронту. Стрільці, вихованці Пласту, брали участь у всіх великих боях Й скрізь та завжди проявляли мужність, відвагу та героїзм.
Невипадково першими на фронт були відправлені сотні В.Дідушка та О.Семенюка. Вони вважалися найбільш підготовленими, оскільки майже повністю складались із середньошкільної та студентської молоді — членів пластових та стрілецьких організацій. На їх долю випало 27-28 вересня 1914р. перше бойове хрещення під Сянками і вони витримали його з честю, з останніх сил стримуючи чисельно переважаючого ворога. Вояки сотні Дідушка першими серед стрілецтва здобули нагороди, з поміж них був провідник третьої чоти Левко Коберський — сімнадцятирічний гімназист, керівник Пласту у Самборі. Серед перших п'яти жертв УСС були пластуни Іван Козьол та Данило Корінь, учні Академічної гімназії у Львові. Так пластуни – усусуси започаткували героїчний похід українського народу до волі в новітню історичну добу.
Після реорганізації легіону УСС у жовтні 1914р. Його головні сили були направлені у Карпати, де розпочався восьмимісячний період запеклих боїв проти московського війська.
Саме тоді командант УСС Михайло Галущинський, зважаючи на брак військового вишколу в стрільців, сказав, що вони мають заступити його пластовим досвідом. [39, с. 22].
Маємо чимало прикладів, що свідчать, як в тих надзвичайно важких умовах серед маси стрілецтва своєю вдачею, хистом виділялись пластуни, які ставали прикладом для інших. Крайнього напруження сил та витривалості вимагали довгі марші з важкими наплечниками по гірських стежках, часто під зливами та сніговими заметілями. Розвіювався юнацький запал. Від перевтоми огортала зневіра. І лише залізна військова дисципліна стримувала від нерозважливих вчинків. Проте не всі витримували цей важкий іспит: частина вояків надломилась морально та фізично й була відправлена за фронтову смугу. Та більшість загартувалась, змужніла, стала справжніми січовиками. Невибагливістю, товариськістю відзначались пластуни. Вони здобували популярність серед стрілецтва, ставали старшинами, накази яких підлеглі виконували з великою охотою.
В тяжких жовтневих боях, під свистом куль та гарматним вогнем йшов вишкіл стрільців, що набирались досвіду та зазнавали чималих втрат. З листопада 1914р. до середини січня 1915р. вони знаходились на гірському хребті Бескид, де, головним чином, несли стежну (розвідуваль-ну) та важку і небезпечну сторожову службу, фронт у гірському масиві не був суцільним, що дозволяло глибоко проникати у запілля ворога для здобуття розвідданих. Для цього доводилось долати десятки кілометрів непролазними вертепами, по пояс у снігу, серед заметілі та морозу, що тієї зими доходив до 30 градусів. Це вимагало не лише великої витривалості та відваги, а й кмітливості, вміння орієнтуватися та знаходити вихід з будь-якого становища.
Не варто доводити, що найкраще для стежної служби підходили вихованці Пласту. Особливо у її несенні відзначалась сотня колишнього станиславівського пластуна Дмитра Вітовського. А в самій сотні — легендарний дрогобицький пластун Михайло Мінчак. Він умів все помітити та передбачити, так що усусуси радо ходили з ним і з успіхом виконували найскладніші завдання. Вже тоді, як провідник стеж, уславився Роман Сушко, активний член пластового гуртка І.Чмоли. Однієї ночі він із кількома товаришами зухвало підібрався до