Отже, напередодні першої світової війни за часів виникнення і становлення Українського Пласту, найвагоміші здобутки принесло галицьке національне відродження, що дає право називати Східну Галичину "українським П'ємонтом". Саме вона стає головним центром та виразником загальноукраїнських національних змагань. З другого боку, саме українці Галичини виявилися найбільш підготовленими до сприйняття нових ідей та теорій, що нуртували в Європі цього часу, саме 29 вони найбільш гостро відчули хижацький подих європейського мілітаризму.

В умовах реальної загрози війни із можливим перекроюванням європейської карти українська справа починає набирати ваги в міжнародних відносинах. І коли перед українським громадянством Галичини виникло питання обрання союзників, воно безоглядно стало на боці Австрії, яка мала виступити проти головного ворога української державності — Росії.

Саме доба галицького національного відродження підготувала необхідний грунт для виникнення Пласту, а зростання загальної популярності скаутингу в Європі та мілітаризація усього суспільного життя напередодні війни головним чином і обумовили місце, час та характер його виникнення і перші кроки поступу.

З вибухом першої світової війни розпочинається героїчна доба новітніх національно-визвольних змагань українців за свою волю і незалежність. Вихованні пластових організацій стали не тільки вояками, а й безпосередніми організаторами та керівниками усіх найбільших українських військових формацій, що створювались у 1914-1920рр. Разом з тим, сам Пласт припиняв свою діяльність лише в період окупації Галичини російськими військами.

Бурхливі революційні події створили умови для виникнення українських скаутських організацій на Наддніпрянщині, їх організаторами стали представники української інтелігенції, що були знайомі з принципами світового скаутингу, та галицькі вояки — члени довоєнного Пласту. їх характер зумовлювався обставинами військового часу, але розвинутися в тих умовах вони не змогли.

Національно-визвольні змагання стали тим ґрунтом, на якому розвивалася ідеологія Українського Пласту. Саме його члени вважали себе прямими спадкоємцями животворних традицій лицарів Червоної калини. В Пласті безпосередній розвиток отримала стрілецька ідея з її світлими романтичними ідеалами та готовністю до жертовної боротьби. Вихованці довоєнного Пласту, пройшовши та загартувавшись у військовій колотнечі, поверталися до своєї організації, але тепер уже в новій ролі — ролі провідників, вихователів, опікунів, організаторів та ідеологів.

Українцям не вдалося зберегти свою державність, і вони знову опинилися в складі чужих держав. Галичина і Волинь були окуповані ново відродженою Польщею, І Ризький мирний договір з більшовиками (березень 1921р) та т.зв. Рада амбасадорів (представників європейських країн, що взялися упорядковувати політичну карту повоєнної Європи) в березні 1923р. закріпила таку їх належність. Після окупації Буковини румунськими військами Генеральний конгрес проголосив 28 листопада 1918р. її злуку з Румунією. В травні 1919р. був прийнятий акт про добровільне об'єднання Закарпатської України з Чехословаччиною за умови, що їй буде надана автономія. Східна Україна опинилася в складі Радянської імперії. Через зовнішні та внутрішні обставини кожен з цих теренів розвивався окремо і мав своє економічне, політичне та суспільне життя. Все це наклало свій відбиток на виникнення і становлення Українського Пласту.

Українські землі, що опинилися під владою Польщі, були офіційно названі Кросами в сходні (тобто східними околицями). Територія Східної Галичини, де проживало понад 5 млн. українців, була поділена на три воєводства — Львівське, Станіславівське й Тернопільське. Той факт, що вони становили близько 15% мешканців країни і, отже, були найчисельнішою національною меншиною, а також компактно проживали на власній території, нібито об'єктивно створював кращі умови для їх розвитку та самоорганізації. Але саме українська нація стала об'єктом гострої шовіністичної польської політики. Було заборонено вживання слів "українець", "Західна Україна", а натомість нав'язувались незрозумілі для місцевого населення терміни "русин", "Східна Малопольща" (зазначимо, що у внутрішньому житті Пласту та його листуванні ця вимога ніколи не дотримувалася, і це викликало відповідну реакцію в офіційних урядових колах). Самих же українців переконували, що вони — "зрусифіковані поляки".

Польсько-українські відносини розвивалися у двох напрямах. Перший полягав у політиці, так би мовити, "мирної полонізації". Це знаходило прояв у тонкому нав'язуванні українцям польської культури і духовності, бо "державні інтереси, інтеграція земель і зміцнення держави пов'язувалися з політикою асиміляції українського населення" [42, с. 211] . Та все ж домінуючим став шлях відвертої конфронтації, що супроводжувався репресіями, заборонами, арештами.

Найбільш шалений наступ був розпочатий на українське шкільництво. Як наслідок, з 3662 українських шкіл, що існували в Кресах в східних у перші повоєнні роки, 1939р. залишилося 131, а відповідно на Волині з 1185.

Довготривалі змагання галицьких українців за власні гімназії увінчалися успіхом лише у кінці XIX — на початку XX ст., коли слідом за найстарішою Академічною гімназією у Львові (1784), такі заклади були відкриті у Перемишлі (1887), Коломиї (1893), Тернополі (1898), Станиславові (1905), Яворові (1908), Городенці й Рогатині (1909), Долині й Чорткові (1911). За час існування ЗУНР відкрито 20 нових українських гімназій, але згодом польська влада визнала лише ті, що існували до 1 листопада 1918р. Справу утримання українських гімназій перебрала "Рідна школа". 1923р. в Галичині