Про виключну роль оздоровчої поведінки було відомо здавна. Проте лише у другій половиш XX століття, коли цих відомостей було накопичено винятково багато, а для їхнього аналізу було застосовано об'єктивні методи досліджень, вони буди оцінені по заслузі. Стало з'ясованим, що заняття фізичними вправами, здійснюваними як за відомими на Заході тренувальними програмами, так і за східними методами, забезпечують високий оздоровчий ефект. Значну лікувально-профілактичну результативність виявили гартівні заходи — факти, показані сто років назад В. Винтерніцем і С. Кнейпом, були "перевинайдені" знову.

Хвиля суспільного інтересу, спричинена фактами оздоровлення з допомогою занять фізичними вправами, гартівних процедур, а також дієти (особливо розвантажувальної") та психорегулюючих дій, привернула увагу не тільки до багатьох самобутніх лікувально-профілактичних систем, створених неспеціалістами, а й до всіх альтернативних методів зцілення. Найефективнішими з них були система аеробіки, тобто фізичних тренувань, що збільшували вживання кисню організмом, запропонована Кеннетом Купером, режим навантажень і обмежень, розроблений М. М. Амосовим, а також винайдена Джейн Фонда ритмічна гімнастика, що дозволяє не тільки перетворити гімнастичні вправи для м'язів усього тіла на тренувальні навантаження на витривалість, а й зробити такі тренування емоційними.

Поряд з цим поширилися заняття з використанням східних оздоровчих систем — йот, тайцзицюань, ушу, методів психорегуляції, аутогенного тренування, медитації і т. ін. З'явилися тисячі "цілителів", "екстрасенсів", які обіцяли позбавити від усіх недугів з допомогою пропонованих ними методів.

Безконтрольне й масове використання неапробованих засобів і методів неминучо призводили до порушень здоров'я. Виникла невідкладна потреба у методах оцінки стану здоров'я.

Уже до середини XX століття стало ясно, що здоров'я — це не тільки відсутність захворювань. Уперше це зрозумів Генрі Сигерист (1891—1957). Ще у 1941 році він писав, що "здоров'я... не означає просто відсутність хвороб: це дещо позитивне, це життєрадісне та охоче виконання обов'язків, що їх життя покладає на людину". На основі уявлень Г. Сигериста було сформульоване означення здоров'я, прийняте у 1948 році ВООЗ. Нове розуміння здоров'я поставило медиків перед необхідністю прагнути не тільки до позбавлення від хвороб, а й до стимуляції власного здоров'я.

Вирішальне значення для теоретичного обґрунтування нової стратегії "прямого шляху" до здоров'я мало питання про сутність хвороби. Без вирішення його неможливою була б розробка ефективної стратегії досягнення здоров'я — адже хвороба була і залишається головною мішенню дій традиційної медицини. Чи "суперечна" хвороба природі людини? Чи слід з нею боротися, переборюючи усі її прояви? Вирішення саме цих питань — по суті, питань про природу захворювання і взаємовідношення хвороби з організмом людини — має бути теоретичним підґрунтям оздоровчих дій.

Відповідь на ці запитання не стало за необхідне шукати з допомогою нових досліджень та експериментів — вона була вже викладена у працях російських учених — імунолога І. І. Мечникова і патолога І. В. Давидовського, а також їх сучасників.

2. Формування валеології

Єдиним розділом, якого не вистачало для того, щоб розрізнені відомості про здоров'я і методи його стимуляції могли бути об'єднані у струнку теорію — був розділ діагностики здоров'я. Було ясно, що необхідно кількісне й об'єктивне визначення здоров'я, оскільки якісне та суб'єктивне не може бути використане у рішенні оздоровчих задач (М. М. Амосов, 1978). Не ясно було лише, що саме слід вимірювати, діагностуючи здоров'я, — єдиного, задовольняючого всіх означення не існувало. Відоме визначення ВООЗ, що розглядало стан здоров'я в побутових категоріях благополуччя, не давало ніяких вказівок на зміст цього поняття.

Проте труднощі в діагностиці здоров'я — хоч би в його найбільш "матеріальній" частині фізичного здоров'я — були до 80-х років подолані. Рядом досліджень було обґрунтоване положення про можливості вимірювання фізичного здоров'я за показниками енергетичного рівня життєдіяльності (K.-L. Andersen et al., 1978; Г. Л. Апанасенко, 1985). Враховуючи тісний зв'язок, що існує між максимальними аеробними можливостями та руховими тестами, що характеризують якість витривалості, ці тести (наприклад, тести PWC170, Купера та ін.) можуть бути використані для посередньої оцінки рівня фізичного здоров'я.

Таким чином, до нашого часу валеологія сформувалася як наукова дисципліна, що об'єднує розділи теорії, діагностики та стимуляції здоров'я. Ще Джон Бернал у своїх дослідженнях закономірностей розвитку науки зазначав, що вона "постійно відкриває нові факти, закони та теорії... усе "спорудження" науки ніколи не перестає розвиватися. Вона, якщо можна так сказати, повсякчас перебуває в ремонті, але одночасно завжди використовується". Мабуть, валеологія більше за інші науки збагачується новими фактами й відомостями. До валеології як системи відомостей про здоров'я входять також "блоки" знань, які до нашого часу існували ізольовано.

Заслуговують на увагу з валеологічних позицій багато методів народної та альтернативної медицини, зокрема відкинуті довгий час методи дихальної гімнастики О. М. Стрельникової та К. П. Бутейка, а також оздоровча система П. К. Іванова, мануальна терапія Кас'яна та інші. Ще більший інтерес становлять методи нетрадиційного розпізнавання станів організму — іридодіагностики, інформаційно-енергетичних методів діагностики (R. Voll, I. Nakatani, В. If. Сарчук та ін.), які до нашого часу використовуються у клінічних, але не у валеологічних цілях. Сьогодні не важко, а практично неможливо сказати, скільки і яких методів діагностики та стимуляції здоров'я може увійти до арсеналу валеолопї — ера “великих географічних відкриттів” у ній тільки починається. Ясно лише одне: чим глибше будуть з'ясовані фундаментальні основи існуючих поки що ізольовано методів й описана на єдиній науковій мові їхня логіка, тим раніше увійдуть вони у практику і тим більш корисними вони будуть