Четвертинні відклади виявлені строкатим комплексом континентальних утворень, в якому виділяються породи алювіального, елювіального, делювіального, моренного, водно-льодовикового та інших генетичних типів. Названі генетичні типи порід поширені в межах області нерівномірно. На Подільській височині – елювіально-делювіальні, делювіальні і елювіальні породи. Крім того, на окремих ділянках трапляються торфи, гляціальні і флювіогляціальні, зсувні та інші породи.

Пролювіальні відклади – це відклади тимчасових потоків, так званих лесів. Вони представлені несортовим необкатаним матеріалом і морфологічно виражені конусами виносу відносно невеликого розміру, на Поділлі трапляються в незначній кількості [15,21].

Геоморфологія

Рівнинно-пластовий рельєф панує в Придністров”ї, зокрема, на Подільському горбогір”ї та Придністровському Покутті. Ці географічні райони складені пластами, які залягають горизонтально і місцями порушені незначними тектонічними дислокаціями.

Річки Дністер і його ліві притоки Свірж і Гнила Липа, порізали ці пластові рівнини своїми долинами і утворили скульптурно-ерозійний рельєф. Найбільше почленована Подільська височина на межиріччі Свіжа і Золотої Липи, поверхня якої набула справжнього горбогірного вигляду, особливо в смузі Подільського валу. ( Горбогір”ям називають високі рівнини (плато), які глибоко почленовані долинами річок, внаслідок чого на межиріччях утворилися горби висотою до 200м і більше ).

Оскільки вапняки, пісковики і мергелі, якими складена платформа – це тверді породи, що мало піддаються ерозійним процесам, то схили річкових долин тут переважно круті, а місцями урвисті, скелясті. Міжрічкові горби мають, як правило, подовгуваті обриси і плоскі вершини, що свідчить про існування первісної рівнинної поверхні, яка пізніше в процесі рельєфоутворення була розчленована долинами та балками і перетворена в горбисто-горбогірну. Вершини горбів та їх схили перекриті покривом лесовидних суглинків, потужність яких на вершинах горбів та підніжжях їх схилів досягає декількох метрів, завдяки чому тут виникло багато ярів, які ще більше ускладнюють поверхню горбів та схилів долин [9,8] .

Водні ресурси

До Подільської водозбірної площі Дністра належить Прилипинська височина – на Лівобережжі і Покутська – на Правобережжі. Загальна густота річкової сітки цього району досягає 0,29км/км2. Річки цього водозбору Дністра відрізняються невеликою водоносністю. Їх витоки – яри або балки. Починаючи з верхньої течії, долини рік звичайно широкі, дно пологе, часто заболочене. Падіння рік має невеликі розміри, в середньому до 1,3м на 1км. Течія повільна, русло часто меандрує. Найбільші річкові рівні спостерігаються переважно під час весняної повені, тоді вода піднімається на 2-3м і більше. Літні дощові паводки не досягають розмірів весняних, оскільки в цей час відсутні води танення. Багаторічний середній стік вод розподіляється за сезонами: навесні (3-4 місяці) – 40,5%, влітку (6-8 місяці) – 18,6%, восени (9-11 місяці) – 17,3%, взимку (11-12 місяці) – 23,6%.

Найбільше значення в режимі Дністра в межах Івано- Франківщини мають карпатські притоки, які головним чином, визначають режим ріки.

Від села Нижнів долина Дністра різко звужується, обидва береги стають крутими і високими, по берегах виступають давні палеозойські породи. Тут Дністер врізується у Подільську височину, утворюючи “Дністровський каньйон”. Ширина долини – 200-400м, заплава різко звужується, на окремих ділянках долина відсутня. Характерна риса морфології долини Дністра на цьому відрізку – різка її звивистість (меандрування). Русло ріки має невелику ширину (80-100м), глибина до 3 м, швидкість течії – 0,7 м/с. Найхарактерніша риса водного режиму Дністра – дуже часті паводки, взимку він майже завжди замерзає [15] .

Грунти

Опідзолені чорноземи, сірі опідзолені грунти і глибокі малогумусні чорноземи поширені переважно в північній лісостеповій частині області – Придністровському Покутті, Галицькому Опіллі та Прилипенському горбогір”ї.

Світло-сірі опідзолені грунти найбільш поширені в Тлумацькому районі на високих вузькохвилястих плато та їх схилах. Профіль цих грунтів чітко диференційований на горизонти за підзолистим типом ґрунтоутворення. За даними механічного аналізу, світло-сірі опідзолені грунти є пилувато-легкосуглинистими, але трапляються і середньо- , і важкосуглинисті відміни. Структура цих грунтів не міцна, агрофізичні властивості (аерація, водопроникність) досить несприятливі. Вони часто запливають і утворюють кірку. Світло-сірі опідзолені грунти бідні на гумус (1,8-2,7%), вони мають високу кислотність, ступінь насичення основами невисокий (40-60%), p.H – 4,2-5,7.

Темно-сірі опідзолені грунти також поширені в Тлумацькому районі. Залягають вони на широких вододільних просторах, використовують їх переважно як орні землі. Сформувались вони на лесовидних суглинках під покривом лісової та трав”янистої лучно-степової рослинності в умовах достатнього атмосферного зволоження. Їх загальна площа в колгоспах і радгоспах становить 42 340га, з них 37 245 – рілля. За механічним складом ці грунти легко- та середньо-суглинисті. З аналізів видно, що верхні горизонти збагачені фракціями пилу [22]. Перерозподіл мулу по профілю не простежуеться так різко, як у світло-сірих грунтів. Темно-сірі опідзолені грунти в орному шарі містять у середньому 2,6-2,8% гумусу, кількість якого поступово зменшується з глибиною. Ці грунти менш кислі, ніж попередні, їх сольове p.H – 5,6.

Опідзолені чорноземи поширені в тих же адміністративних районах, що й темно-сірі грунти. Розміщені вони на плакорах і пологих схилах південних експозицій в умовах глибокого залягання ґрунтових вод. Материнські породи тут – це переважно лесовидні