Тому людина часто обожнювала природні явища, окремих представників тваринного і рослинного світу. Людина того часу, вважаючи себе цілком залежною від природи, на підставі певного практичного досвіду пристосовувалася до навколишнього світу, не завдаючи йому відчутної шкоди.

Численні заборони у первісних племен були спрямовані на охорону певної території, окремих видів рослинного і тваринного світу. Це мало неабияке значення, оскільки сприяло збереженню природних ресурсів, відповідало інтересам первісних збирачів дарів природи і, перш за все, рибалок, мисливців. Заповідні урочища до початку нинішнього сторіччя існували і на території нашої країни.

Природоохоронний рух у нашій країні має давні традиції. Вже в збірнику норм древньоруського права XI— XII ст.—«Руській Правді»—були положення про охорону деяких мисливських звірів Київської Русі, поголів'я яких різко скорочувалось.

В окремих випадках населення само організовувало охорону деяких рідкісних дерев та цікавих лісів. Часто це робилося з релігійних мотивів. Наприклад, охоронявся тисовий ліс у колишній Кубанській області, Святі гори в Харківській губернії та ін. (Л. Білоусова, 1960). Згодом вони втратили своє ре-лігійне значення і перетворились у пам'ятки природи, охорона яких, правда, ще не була організована належним чином.

Ще в Київській Русі за наказом князя Данила Галицького (1220— 1264 pp.) було створено великий заповідник у межах сучасних Біловезької та Цуманської пущ, які і нині виділені як природоохоронні території, де під охороною людини знаходяться, зокрема, популяції зубрів. Крім заповідників постійної охорони, існували й тимчасові заказні території, на яких охоронялися зубри, ту-ри, олені, сарни, лані, а також цінні хутрові та рідкісні види фауни.

Створюються перші заповідні господарства. Одним із них була зараз всесвітньовідома Асканія-Нова, заснована серед широких цілинних степів півден-ної України ще в 1841 р. В кінці XIX ст. тут закладено ботанічний сад, зоопарк і визначено незайману ділянку цілинного степу, які були перетворені пізніше в акліматизаційний парк та своєрідний заповідник. З 1 квітня 1919 року Асканія-Нова була проголошена Народним заповідним парком, з 8 лютого 1921 р. Державним степовим заповідником УРСР. Асканія-Нова протягом півтора століття відігравала важливу роль у розвитку вітчизняної біологічної науки і є прекрасним прикладом тої великої користі, яку можуть дати науці та виробництву заповідники.

Отже, конкретні життєві потреби, а також завдання, що стояли перед суспільством на кожному етапі його історичного розвитку, викликали необ-хідність впровадження різних форм і методів заповідної справи.

Але мета завжди була одна — збереження тих або інших природних об'єктів для практичного використання їх ресурсів. Період, що характеризувався такими формами природокористування, часто називають етапом утилітарної охорони природи.

За рабовласницького ладу хижацьке ставлення до природи, її ресурсів призвело до того, що великі території окремих держав перетворилися на пустелі. З часу виникнення майнової нерівності і поділу суспільства на класи рабовласники і феодали переважно з метою збереження мисливських тварин для полювання проголошували заповідними або заказними (забороненими для інших) великі площі власних лісів та інших угідь, вилучаючи їх із сфери су-спільного користування. Розвиток землеробства, що супроводжувався знищен-ням лісових масивів, перетворенням ландшафтів — лісових на безлісні, степів і лук на ниви — різко змінив умови існування представників тваринного світу. В епоху феодалізму скоротилися ареали ряду цінних тварин, а деякі види звірів і птахів зникли зовсім.

Класичним прикладом цього є зміни, що сталися у природі Північної Америки. До XVII сторіччя, тобто до початку масової колонізації, природа там була майже непорушеною. Уся територія була вкрита пралісами, безкрайніми преріями. В наслідок хижацького ставлення до лісів усі вони протягом 200 років були винищені. В результаті цього, за даними американських дослідників, на території США втрачено безповоротно близько 15 млн. га родючих земель, на 50 млн. га продуктивність їх різко знизилась, близько 40 млн. га перебуває нині у стадії деградації. Як визнає відомий американський еколог Парсон, прямі й посередні втрати від ерозії настільки великі, що їх навіть важко уявити. Швидкі темпи технічного прогресу, необмежене використання дарових ресурсів природи призвели до надзвичайно швидкого винищення природних багатств, скорочення територій з незайманою природою. Природоохоронні державні акти охоплювали порівняно невеликі території, але й вони відіграли певну позитивну роль. Створені на їх підставі заповідники і заказники збе-регли від винищення ряд цінних видів як рослинного, так і тваринного світу, не дозволили збіднити генофонд багатьох районів землі.

Тільки завдяки заповідникам були збережені від повного винищення такі тварини, як європейський зубр, благородний олень Давида, лань Даніеля, сарна та ін. При цьому користь була подвійною: охорона певного виду тварин у природному стані забезпечувала також збереження місця його проживання, всього природного комплексу. За висловом деяких учених, ще не відомо, хто кого зберіг, чи Біловезька пуща зубра, чи зубр Біловезьку пущу.

Важлива роль у розвитку заповідної справи належить видатному німець-кому вченому-натуралісту і мандрівнику А. Гумбольдту (1769-1859 pp.). Він першим з натуралістів поставив перед собою завдання вивчати природу як єди-не ціле і зробив перші спроби класифікувати заповідні території. Описуючи свою подорож по Венесуелі, А. Гумбольдт, зокрема, згадував про гігантські дерева з родини мімозових, назвавши їх «реліквіями природи», і висловлював думку про необхідність їх охорони як «пам'яток природи». Так у наукову літе-ратуру було введено поняття «пам'ятки природи» як першу науково обґрунтовану заповідну категорію. Говорячи про пам'ятки природи, А. Гумбольдт ро-зумів під цим поняттям природні утворення, які мають велику науково-істо-ричну цінність. Завдяки його авторитету спершу в Європі, а потім і на інших континентах охорона пам'яток природи набувала все