Наприкінці 20-х років почали виникати артілі. Перша з них - "Червоний керамік", заснована в Спішні (1929 р .), об'єднала 200 майстрів. Через чотири роки в Спішні став до ладу керамічний завод, де випускали побутовий та декоративний посуд, скульптурки, іграшки тощо .

Певного пожвавлення гончарство набуло в повоєнні десятиріччя. Відновилось виробництво кераміки в Спішні, Василькові, Валках (Харківська область). Водночас виникли гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бубнівка, Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород), їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми і декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття. У цей період працювали визнані, провідні майстри - Гаврило Пошивайло (Оптгая), браги Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілики (Косів), Михайло Волощук (Кути), Микола і Михайло Лемки (Хуст) та ін.

Українська майоліка 60 -80 - х років розвивалась у трьох основних напрямах: 1) індивідуальна творчість народних майстрів, які виготовляють унікальні традиційні вироби ручним способом; 2) серійне і масове виробництво продукції напівмеханізованими цехами і заводами; 3) творчість художників-професіоналів. Популярністю користувалися не теракотові глечики чи макітри, зручні у побуті, а пишно декорований посуд, інколи скульптурні місткості для рідин у вигляді різноманітних тварин, котрі ніколи нічим не наповнювались, а служили прикрасою житла.

Найбільші центри декоративного посуду - Опіпіня, Васильків, Косів та Ужгород. Обличчя сучасної косівської кераміки творять провідні народні майстри і художники - професіонали: Надія Вербівська, Орися Козак, Розалія Ілюк, Ганна Білянська, Микола Скорецький, Михайло Кикоть, Марія Поляниця, Анастасія Риптик, подружжя Шведів та ін .

У 60-х роках в українській майоліці зародився третій напрям - творчість професійних художників - керамістів. Лише в 60 -х роках молоді львівські керамісти Тарас Левків, Андрій Бокотей, Тарас Драган, Марія та Анатолій Курочки та інші сміливо вивели майоліку з традиційної колії, водночас послаблюючи її утилітарну специфіку. Вони наполегливо експериментують з теракотою, шамотом, кам'яною масою, звертаючись до багатої спадщини світової культури.

Порцеляновий посуд 60-х років характеризується орієнтацією на основні геометричні об'єми: циліндр, конус, куля. Художники сміливо конструювали активні силуети, ощадливо застосовували приставні деталі, натуралістичний квітковий декор замінювали узагальненими геометричними або рослинними візерунками, плямами тощо. У 1965 р . стали до ладу нові фарфорові заводи у Бориславі, Полтаві, Сумах, Тернополі, Дружкові, Синельникові. У 70-х роках художній рівень розвитку української порцеляни і фаянсу забезпечували художники І. Віцько, В.Єрмоленко, Ю. Лобанов, П. Тарасенко, В. Сень, В.Щербина, Р. Вакулов, Г. Коломбицька, Б. П'яніла та ін.

РОЗДІЛ 2. ТЕХНОЛОГІЧНІ ПІДВИДИ КЕРАМІКИ

Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам'яна маса (кам'янка) і шамот.

Теракота ( від італ .- випалена земля ) - вироби із гончарних кольорових глин без жодних доповнень, температура випалювання близько 900 градусів. Теракотовий черепок пористий, шершавий, неполиваний, легко поглинає воду. Він може бути звичайного, природного кольору від світлого жовто-рожевого до червоно-коричневого і темно-сірого або поливаний кольоровими ангобами. Теракотовий посуд і статуетки відомі з найдавніших часів. Практично це перші випалені керамічні вироби.

Майоліка (італ. походить від давньої назви острова Мальорка, через який транзитом ввозилася до Італії іспано-мавританська кераміка) - вироби з кольорової глини, з випаленим простим черепком (температура випалювання -900 градусів). Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше відливають у формах. Вони відрізняються масивністю корпусу та інших деталей, плавністю контурів силуету. Оздоблюється ангобами пастельних тонів з контрастом чорної, коричневої, червоної і кольоровими поливами з яскравим полиском. Майоліка, як і теракота, дістала найбільшого поширення у народному мистецтві. Нею захоплювалися відомі художники і скульптори: Ф.Леже, Пікассо, М. Врубель, С. Малютін, І. Фріх - Хар , І. Єфімов та ін .

Фаянс (походить від назви італійського міста Фаенца, з якого у XVI ст. інтенсивно вивозили кераміку) - поливані вироби переважно з білої, очищеної глини із спеченим, дрібнопористим черепком (температура випалювання 1200 градусів). Виготовляють шаблоном з пластичної маси і литтям у формах. Близькі до фаянсу вироби ( тонкостінна майоліка ) були відомі на Стародавньому Сході. Однак найдосконаліший фаянс почали виготовляти лише наприкінці XVIII ст. Найважливіше завдання європейського середньовічного фаянсу - імітувати порцеляну. Звідси походять його основні художні властивості: надзвичайна м'якість й узагальненість форм ( порівняно з порцеляною), багатство технік декорування, широка палітра кольорових полив.

Порцеляна (фарфор) ( від персько-араб. титул китайського імператора, також назва області в Китаї) - найдосконаліший вид кераміки, вироби виготовлені зі суміші високоякісних білих глин та інших складників. Випалюється при високій температурі - 1500 градусів. Найголовніша відміна порцеляни від фаянсу - дзвінкий білосніжний черепок мас у зламі білу скловидну структуру, а тому в тонких місцях просвічується і майже не поглинає води. Двічі випалені, але не поливані порцелянові вироби називають бісквітом. Батьківщина порцеляни - Китай. Винайдений близько VI ст., з ХП ст. китайська порцеляна час від часу потрапляла до Європи і набула поширення власне під назвою порцеляна (від італ. - мушля молюска). У давнину мушлі використовували як посуд для пиття рідини. В Європі порцеляну винайшов 1709 р . Й.-Ф. Бетгер, а наступного року у Мейсені відкрилася перша європейська порцелянова мануфактура. На Україні виробництво фарфору започатковане наприкінці XVIII