Художні принципи цього мистецтва не лише засновані на найдавніших традиціях землеробської культури та естетики. Вони постійно живляться світоглядом хлібороба, його духовною енергією, уявленням про світ, порядок, красу. Звідси їх стійкість. Несучи загальнолюдський зміст, естетика споконвічного землероба, який ще в епоху неоліту з'являється на землях України, в основному лісостеповій та степових зонах, має ряд суттєвих відмінностей від естетичних уявлень, скажімо, землероба лісової смуги, де міцно закріпилися праобрази, пов'язані з більш раннім промисловим укладом життя, або кочового скотаря-степняка, морського мисливця тощо. Теми дослідження стародавніх витоків та підґрунть національних стилів народного мистецтва різних народів перш за все потрібні для вияснення питання національної самобутності їх традиційної творчості, особливих рис, що дозволяють відрізняти твори народу від інших.

Взагалі, питання особливого та загального (національного та інтернаціонального) не може бути вирішене без дослідження стародавніх витоків художнього творчості тих чи інших народів. Релікти стародавності, що збереглися в українському гончарстві 2-ї половини XIX - XX ст., будучи пов'язаними з широкими історичними та етнокультурними явищами, виходять за межі нової національної території, виступають часто як прояви загального, або суспільного, в народній кераміці України, що споріднює її з керамікою тих народів, чиї історичні долі у стародавності були близькими до історії населення українських земель. Це, перш за все, на території Східної Європи - народи Молдови, а також частково, народи Північного Кавказу й Закавказзя. Кавказ та Середня Азія мали власні сильні гончарні традиції до античного часу, і тому античне гончарство не відігравало там такої революціонізуючої ролі, як на східнослов'янському півдні. Щодо цих народів, важливо усвідомити : "... витоки багатьох керамічних традицій лежать на півдні - в Ірані та Південному Азербайджані. Потужний вплив цих традицій поширився на північ - у Закавказзя, на Північний Кавказ та далі - у степи. В кожній з цих областей кераміка в основній масі була місцевого виробництва. Що означало, однак вплив і південних традицій : у Закавказзі - іранських. На Північному Кавказі - закавказьких. У степу - північнокавказьких. Велику роль у поширенні традицій у Центральну Росію, особливо Поволжя (на землі Волзької Болгарії) відіграли салтівські племена. Деякі салтівські племена та болгарські традиції відзначаються, як уже зауважувалось у російському гончарстві, посуді. При цьому у лісовій зоні Східної Європи аж до давньоруського часу зберігся ямково-гребінцевий декор, перенесений на кружальне начиння. У Північно-Західній Русі, Білорусії, Прибалтиці стародавні традиції змикалися з традиціями кераміки Європейських балтських земель. Деякі античні традиції прийшли сюди пізніше, через посередництво населення півдня.

Однак наголосимо на тому, що традиції окреслених регіонів мають значення лише для стародавніх епох, мають бути визначені інші зони спільності, які у середні віки та пізніше відіграли роль у подальшому формуванні стилю гончарних комплексів різних народів Східної Європи.

Специфіка стародавньої спадщини в ході історичного розвитку кераміки на землях України формує риси, особливого, саме національного, які мають ще бути досліджені. Ці особливості лежать на перехресті праслов'янських та давньослов'янських керамічних традицій з традиціями гончарства племен, які існували у безпосередньому сусідстві з південною частиною слов'янства, та особливо з гончарством античних народів.

У науці є два шляхи розв'язання проблем збереження та передачі традиції стародавності у нове народне мистецтво. По-перше це відшукання історико-генетичних зв'язків, сполучних ланок у матеріалах, що лежать між двома віддаленими епохами. По-друге, це - осмислення історико-типологічних відповідностей, які дозволили стародавнім явищам вижити або відродитись при належних умовах.

Відродження давніх традицій, що існували хоча б у дуже збідненому вигляді в середні віки та пізніше, у новий час стимулювалося. Безперечно, типологічними відповідностями ремесла античного часу та народного гончарства України, такі відповідності, або деякі з них, відзначилися вище.

На закінчення треба підкреслити, що лише намічені шляхи дослідження витоків і стародавніх традицій одного з найрозвиненіших видів народного мистецтва українців 2-ї половини XIX - XX ст. Чимало питань постає тепер. Наприклад, питання про локальні регіони в середині самого українського гончарства. Воно може бути поглиблене завдяки проведенню паралелей між новим та древнім гончарства прикордонних зон України: Західної - з кельтськими, гето — дакійськими, германськими традиціями; східної - з прикавказькими та салтівськими традиціями; північної (лісової) — з традиціями епохи неоліту, бронзи тощо. Без звернення до стародавності не можна зробити повноцінної типології форми посуду. Таких питань можна намітити чимало, їх розв'язання не лише на матеріалах кераміки, важливе завдання їх майбутнього покоління мистецтвознавців.

ДОДАТКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Анри де Моран. История декоративно-прикладного искусства - М: Искусство, 1982

2. Антонович Є.А., Захарчук - Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.- Львів: Світ.-1992.

3. Бахматюк Олекса: Альбом./ Вступна стаття та впорядкування Ю.П. Лащука - К.: 1976. '

4. Гирман О. Кераміка в побуті українця // Народне мистецтво 2000. - №1,2 с 60

5. Гоберман Д. Гуцульщина - край искусства. - М: 1996.

6. Народні художні промисли УРСР: Довідник - К.: Наукова думка, 1986.

7. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва / під ред. Г.Блохи - Львів, 1969.

8. Нестеренко П.П. Ода гончареві