Французькі вітражі
До середини 15 століття вітражне мистецтво стало випробовувати все більш помітний вплив фламандського станкового живопису — ведучої школи того періоду.
У 1451 році багатий французький купець Жак Кер, якому було подароване дворянство, зробив щедре пожертвування на вітражний декор своєї капели в соборі Бурже. Вітраж Жака Кере відзначений безсумнівною печаткою стилю Яна ван Ейка.
Як і в Евре, центральна сцена розподілена тут між двома секціями. В одній поміщена фігура архангела Гаврила, що приніс Марії благу звістку; в іншій— сама Діва Марія. Як і в Евре, в інших двох секціях зображені святі заступники замовника. У просвітах ажурного орнаменту парять ангели з гербами королівського будинку, на службі в якому складався Жак Кере. Цей вітраж виконаний у художніх традиціях паризької школи, але по ескізу фламандського художника. Відповідно до традиції монументального вітража фігури поміщені на передньому плані і не займають весь доступний простір.
Дотепер, за винятком вікон люнебурзської ратуші, ми розглядали тільки вітражі, що прикрашали собори і розкішні будівлі, зв’язані з придворними колами. Однак, із другої половини 14 століття вітражі всі частіше використовувалися й у декорі міських парафіяльних церков. Вітражисти стали приїжджати в міста, де колись не існувало традицій вітражного мистецтва, наприклад в Ульм, де в 1390— 1420 роках був заново засклені хори собору. Близько 1430 — 1431 років були виготовлені вітражі для капели сімейства Бессереров на південній стороні хору. Майстер, що виконувало замовлення Бессерера, був, безсумнівно, знаком з добутками фламандського художника Робера де Кампена (Флемальського майстра). Використовуючи новітні стилістичні досягнення, він перетворив ульмську майстерню в одну із самих передових у Південній Німеччині, що принесло йому чимало замовлень в інших містах (наприклад, у Констанці, Блаубойрене і Берні). Саме в цій ульмській майстерні був виготовлений у 1441 році перший вітраж, для хору готичного собору в Берні. У 1447 році капітул собору вирішив доручити подальшу роботу із склюванням хору місцевим майстрам. Результатом став вітраж ” Поклоніння волхвів”, на північній стороні хору, оплачений сімейством Рингольтингенів. Цей вітраж виконаний по ескізу одного чи декількох художників, що працювали в традиціях Верхньорейнського майстра (див. франкфуртський «Райський сад»). У циклі картин з кольорового скла знаходиться рідкий для вітражного мистецтва сюжет — історія волхвів, що завершується чудовою сценою поклоніння Дитині Христу.
Із середини 15 сторіччя художній розвиток французького вітража визначалося фламандськими впливами. У 1474 році герцог Жан 2 де Бурбон віддав розпорядження про будівлю нової колегіальної церкви (нині собор) поруч зі своїм замком у Мулене. (У 1527 році роботи були припинені, і церква добудували тільки в 19 столітті.) Близько 1480 року в зведеній на той момент частини церкви засклили вікна. Одне з цих вікон прикрасило чудовий вітраж ” Розп’яття”, виконаний за замовленням кардинала-архієпископа ліонського Карла де Бурбона. Вітраж у стилі фламандського живописця Хуго ван дер Гуса, але в кращих традиціях вітражного мистецтва розділений на три самостійні сцени.
Приблизно з того ж часу під вплив фламандського станкового живопису підпадає і німецький вітраж. Ведучим представником цього нового стилю в Ельзасі був Петер Геммель, що керував майстернями в Андлау. Його добутки настільки прийшлися до смаку сучасникам, що на чотири роки Геммелю довелося об’єднувати, під своїм початком, ще чотири майстерні: тільки так удавалося справлятися з великою кількістю замовлень.
У 1481 році Геммель створив чудовий цикл вітражів для капели сімейства Фольккамеров у тхорі нюрнберзької церкви Санкт-Лоренц — одну з кращих своїх робіт, виконаних за роки спільної діяльності з іншими майстрами. У центрі цієї композиції зображено «Містичне одруження Святої Катерини». Елегантний стиль зображення фігур сполучається тут із блискучою технікою вітражного мистецтва. На жаль, вітражі Фольккамеров стали останнім шедевром, що вийшов з майстерень Геммеля, — однак їхній можна назвати цілком гідним фіналом історії пізньоготичного вітража.
Майже до середини 12 століття вікна в храмах залишалися порівняно невеликими, тому в них могли поміститися лише маленькі вітражі з зображенням декількох чи сценок однієї великої фігури. Але після 1150 року почався процес поступового «розчинення» стіни: розміри вікон неухильно збільшувалися. Зрештою гладких стінних поверхонь залишилося так мало, що архітектура, власне кажучи, звелася до каркаса для вікон. Першим піком розвитку цієї тенденції стали зведені наприкінці 12 сторіччя собори в Суассоне, Бурже і Шарте (Франція) і в Кентербері (Англія). Величезні вікна цих будинків були прикрашені пластинами кольорового скла, що створю оповідальні цикли. Їхні численні епізоди створюють єдину геометричну структуру. Правда, вітражі у вікнах верхнього ярусу центрального нефа як і раніше містили тільки одну-дві сцени чи одну фігуру.
Середньовічною свідомістю світло сприймалося, як уособлення божества, а отже, що блискають картини з кольорового скла здавалися приголомшуючими і нестримно притягальними ілюстраціями Слова Божого. Теологи приписували вітражам здатність просвітлювати душу людини й утримувати його від зла.
Улюбленим сюжетом вітражів на рубежі 12 — 13 століть стала „Притча про блудного сина”. З цієї повчальної історії можна було витягти кілька уроків. По-перше, вона застерігала віруючого від гордині, розкоші, пияцтва, азартних ігор і жінок легкого поводження, тому що малося на увазі, що саме ці пороки в кінцевому рахунку доводять людину до лиха. А по-друге, поводження батька з цієї притчі натякало на те, що завернувший зі шляху щирого, але потім одумавшийся і покаявшийся, буде прощений і прийнятий.
На вітражі собору в Бурже зображений початок притчі про блудного
